Я вкотре сідаю в той старенький автобус і їду дві години у віддалене село, якого, навіть на карті немає, до свого сина. Знаю, що він мене на подвір’я не впустить і я знову сидітиму на лавочці під ворітьми і через шпарину в паркані спостерігатиму за веселою метушнею на подвір’ї. Лиш невістка винесе води, але від неї мені нічого не потрібно, бо то її вина і тільки.
Мій чоловік був головним інженером, а потім, став і директором цукрового заводу у нашому містечку. двадцять п’ять років на цій посаді пропрацював. Я ж складом завідувала усе життя.
Ми ніколи не бідували, самі розумієте. Сину дали найкращу освіту, відправили навчатись у найпрестижніший столичний ВУЗ. Перспективи у нього були райдужні. кілька друзів наших кликало його до себе на роботу. І не не різноробочим, а на керівну посаду для початку.
Звісно, у нас уже й була наречена на приміті для нього. Жанна теж єдина донька у наших друзів. Ми же замолоду розуміли, що згодом породичаємось, бо гроші йдуть до грошей, так правильно і так має бути. Ми й дім будувати почали для “молодят” разом. Вони між собою дружили, ми уже сватами одне одного кликали,аж тут син мій привозить до нас знайомитись Настю.
— Мамо, тато, познайомтесь – моя дружина Анастасія.
Ми за голову узялись. Яка дружина? Ми ось весілля обговорювали нещодавно зі сватами Жанна сукню обрала вже, скинулись на її купівлю, а тут “дружина”?
Бачте, кохання у них і знаючи нашу із чоловіком реакцію син вирішив що буде вірно, якщо уже нас перед фактом поставить. Мовляв. нікуди ми потім не дінемось, а приймемо дівчину. Ага, не ті у нього батьки, щоби от так було.
Настя із дуже бідної сім’ї. Їх восьмеро у мами вдови, Настя – найстарша. Син закохався у її характер спокійний, косу до поясу і великі блакитні очі. Рік вони зустрічались, а це надумали собі і одружились. Більше того, ця Настя ще й при надії вже була:
— Станете дідусем і бабусею, – каже син гордо так, ніби у званні нас підвищив.
Звісно, ж ми були проти. Їздили і до мами Настиної і у інститут звертались, аби лад навести. Однак, якщо із інститутом ми все владнали, то от мама тієї дівчини нас і на поріг не впустила, коли почула що ми власне від неї хочемо. так соромно, але та жінка нас з подвір’я прогнала.
Коли ж нічого не подіяло, то ми із чоловіком сказали, що відмовимось від нього, якщо він зв’яже свою долю із Настею. Думали, що він відступить, що покине і думати про неї, коли зрозуміє. що саме втрачає, але ж ні.
Наш Ілля відрахувався з інституту і пішов на роботу. З гуртожитку їх виселили, то вони пішли на орендовану квартиру. Ми ж чекали, коли наш син зрозуміє, що без нашої підтримки він не виживе. Одного дня він мав би все покинути і повернутись до нас із вибаченнями. але минув рік, два, а син не їхав.
А одного дня він із міста просто зник. Пізніше ми дізнались, що матері Насті не стало і він із дружиною переїхали у її будиночок, аби своїх діток ростити і Настиних братів на ноги ставити.
Мого чоловіка уже шість років не має на цбому світі. Я сама вовком вию у величезному домі який ми із ним для великої родини будували. Їжджу до сина, прошу його отямитись, повернутись додому, адже ж не живе – існує. обклався коровами і биками, сам на себе не схожий, схуд. Як побачила його коли він города тим мотоблоком виробляв, то мало не плакала. така кар’єра його очікувала, такі перспективи, а він усе проміняв на що? Гній, оцю працю тяжку?
Але син і досі вперто захищає свою Настю. Мене і на поріг не пускає. Говорить, що нині лиш розуміє. що то таке справжнє життя і щастя, а якщо мені не втямки, то й балакати нам немає про що.
А я їздила і буду їздити, бо я його мама. Вірю, що одного разу до нього таки дійде і покине він усе те і забуде те, як сон не хороший.
Ну не залишить же він маму свою одну на старості, правда?
11,09,2023
Головна картинка ілюстративна.
