fbpx

Я вибрала чоловіка, а не доньку. Сама з себе здивувалася, бо Діана – найрідніша людина в моєму житті, вона єдина моя втіха і радість, я життя прожила заради неї, а тепер отак вчинила.

Я з невеликого містечка, закохалася в однокласника і після школи він поїхав вчитися, а я поїхала в пологовий.

Мати Анатолія була категорично проти того, щоб син її виконував батьківські обв’язки, бо не для того вона його ростила.

– Він має шанс в житті отримати – вчитися, мати гарну роботу і достойну дівчину. А не ось це от все, – окинула вона рукою нашу хрущовку і поїхала за сином в область.

Ні, мама мене не розуміла, як і тато, єдина бабуся допомагала мені з Діанкою, але заради такої допомоги мені прийшлося переїхати до неї в село. Освіти я не мала і працювала на фермі дояркою, робота важка, але я тварин любила і там був переважно жіночий колектив, тому я почувалася добре.

Звідки у моєї доні, яка виросла в селі, була така тяга до красивих речей, плаття, сумочок і зачісок – я не знаю. Я давно махнула на себе рукою і прожила вісімнадцять років з косою на голові і фартуху, проте, на випускному моя доня була, мов та царівна.

Поїхала вона вчитися в область, а я залишилася доглядати бабусю, бо не могла я її покинути після всього, що вона для нас зробила. Я ні на кого не заглядалася і ніхто й на мене, бо я виглядала скоріше на шістдесят років, ніж на тридцять сім.

Донька рідко приїздила, телефонувала лише тоді, коли треба було від мене грошей і негайно. Я все віддавала своїй дитині, бо вірила, що її чекає краща для, ніж моя.

Вперше мене ошелешили її слова щодо того аби я продала хату бабусі і віддала їй гроші:

– Ти сама знаєш, як важко знайти гідного хлопця, а в такому лахмітті, як я ходжу, то не дивно, що всіх багатих вже й розібрали!

– Ти бери собі хлопця до серця, а не для багатства.

– А ти вже собі взяла, сильно щаслива?

– Я щаслива, що маю тебе.

– А я такого щастя не хочу. Хочу жити в своє задоволення.

Бабусі й справді не стало, слідом пішов і батько, тому донька наполягала аби я пішла жити до матері в місто, а хату продала.

Я так і вчинила, мати була не рада моєму приїзду, але якось змирилася:

– Сподіваюся, ти не будеш мені в кишеню заглядати, – сказала вона, – Вже шукай роботу.

Частину грошей я віддала Діані, бо за хату в селі і доволі непримітну, багато не давали. Мені було школа покидати місце, де я зазнала стільки щастя, де Діанка вперше пішла, наш квітник і тихі розмови з бабусею…

Квартира видавалася мені чужою, хоч я там і прожила багато років.

– Мамо, мені потрібні гроші на весілля!, – прийшла з новою вимогою Діана, – Поїдь на заробітки, ти й так лиш корови доїти вмієш…

Я поїхала, мені не важко було доглядати літню пані і платила вона добре. Я висилала гроші доньці, хотіла, щоб у неї була найкраща в світі сукня, щоб було її найбільше свято в житті.

У Діани й справді було пишне весілля, але донька мене на нього не покликала, не сказала навіть:

– А чого ти будеш їхати? Я сказала Максиму, що ти у мене дуже зайнята і у тебе якраз наплив гостей у твій готель.

– Доню, як ти … могла?

– Ти хочеш, щоб я була щаслива чи ні?

Я завжди дуже хотіла аби вона була щаслива, думала, що тоді й сама відчую якесь полегшення, але на ділі цього не відбулося. П’ять років донька мені зрідка писала, а я заробляла гроші для того аби викупити свій дім. Зробити там ремонт, переобладнати його. Знайшла чоловіка, який мені в цьому допомагає.

Коли Діана стала на порозі моєї старої-нової хати, то я здивувалася, що вона мене знайшла.

– Бабуся розказала, що ти вернулася. Непогано ти влаштувалася, буде нам тут зручно вдвох жити, нічого, що село, – сказала донька.

– Я тут живу з чоловіком, доню, а ти можеш приїхати лише в гості, – відказала я.

– Що? Ти мене міняєш на якогось чоловіка? Мене? Ти про мене подумала?

– Так, будеш в бабусі жити, вона тебе прийме, я впевнена, що ви знайдете спільну мову.

Досі ні мама, ні донька зі мною не розмовляють. Певні, що я зробила неправильний вибір, але я так не вважаю. Що б ви на це сказали?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page