Я з невеликого містечка, закохалася в однокласника і після школи він поїхав вчитися, а я поїхала в пологовий.
Мати Анатолія була категорично проти того, щоб син її виконував батьківські обв’язки, бо не для того вона його ростила.
– Він має шанс в житті отримати – вчитися, мати гарну роботу і достойну дівчину. А не ось це от все, – окинула вона рукою нашу хрущовку і поїхала за сином в область.
Ні, мама мене не розуміла, як і тато, єдина бабуся допомагала мені з Діанкою, але заради такої допомоги мені прийшлося переїхати до неї в село. Освіти я не мала і працювала на фермі дояркою, робота важка, але я тварин любила і там був переважно жіночий колектив, тому я почувалася добре.
Звідки у моєї доні, яка виросла в селі, була така тяга до красивих речей, плаття, сумочок і зачісок – я не знаю. Я давно махнула на себе рукою і прожила вісімнадцять років з косою на голові і фартуху, проте, на випускному моя доня була, мов та царівна.
Поїхала вона вчитися в область, а я залишилася доглядати бабусю, бо не могла я її покинути після всього, що вона для нас зробила. Я ні на кого не заглядалася і ніхто й на мене, бо я виглядала скоріше на шістдесят років, ніж на тридцять сім.
Донька рідко приїздила, телефонувала лише тоді, коли треба було від мене грошей і негайно. Я все віддавала своїй дитині, бо вірила, що її чекає краща для, ніж моя.
Вперше мене ошелешили її слова щодо того аби я продала хату бабусі і віддала їй гроші:
– Ти сама знаєш, як важко знайти гідного хлопця, а в такому лахмітті, як я ходжу, то не дивно, що всіх багатих вже й розібрали!
– Ти бери собі хлопця до серця, а не для багатства.
– А ти вже собі взяла, сильно щаслива?
– Я щаслива, що маю тебе.
– А я такого щастя не хочу. Хочу жити в своє задоволення.
Бабусі й справді не стало, слідом пішов і батько, тому донька наполягала аби я пішла жити до матері в місто, а хату продала.
Я так і вчинила, мати була не рада моєму приїзду, але якось змирилася:
– Сподіваюся, ти не будеш мені в кишеню заглядати, – сказала вона, – Вже шукай роботу.
Частину грошей я віддала Діані, бо за хату в селі і доволі непримітну, багато не давали. Мені було школа покидати місце, де я зазнала стільки щастя, де Діанка вперше пішла, наш квітник і тихі розмови з бабусею…
Квартира видавалася мені чужою, хоч я там і прожила багато років.
– Мамо, мені потрібні гроші на весілля!, – прийшла з новою вимогою Діана, – Поїдь на заробітки, ти й так лиш корови доїти вмієш…
Я поїхала, мені не важко було доглядати літню пані і платила вона добре. Я висилала гроші доньці, хотіла, щоб у неї була найкраща в світі сукня, щоб було її найбільше свято в житті.
У Діани й справді було пишне весілля, але донька мене на нього не покликала, не сказала навіть:
– А чого ти будеш їхати? Я сказала Максиму, що ти у мене дуже зайнята і у тебе якраз наплив гостей у твій готель.
– Доню, як ти … могла?
– Ти хочеш, щоб я була щаслива чи ні?
Я завжди дуже хотіла аби вона була щаслива, думала, що тоді й сама відчую якесь полегшення, але на ділі цього не відбулося. П’ять років донька мені зрідка писала, а я заробляла гроші для того аби викупити свій дім. Зробити там ремонт, переобладнати його. Знайшла чоловіка, який мені в цьому допомагає.
Коли Діана стала на порозі моєї старої-нової хати, то я здивувалася, що вона мене знайшла.
– Бабуся розказала, що ти вернулася. Непогано ти влаштувалася, буде нам тут зручно вдвох жити, нічого, що село, – сказала донька.
– Я тут живу з чоловіком, доню, а ти можеш приїхати лише в гості, – відказала я.
– Що? Ти мене міняєш на якогось чоловіка? Мене? Ти про мене подумала?
– Так, будеш в бабусі жити, вона тебе прийме, я впевнена, що ви знайдете спільну мову.
Досі ні мама, ні донька зі мною не розмовляють. Певні, що я зробила неправильний вибір, але я так не вважаю. Що б ви на це сказали?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота