А далі мені той чоловік перелічив, що зі мною не так, і не оминув, знаєте, жодної дрібнички. А я навіть не змогла йому гідно відповісти, зіпсувати його речі, викинути вудки чи заплутати снасті… Вернулася до материного дому і ходила мов у воду опущена кілька місяців.
Так, я не красуня, але ж я людина, то чому так люди до мене ставляться, якщо я намагаюся бути з усіма доброю? Навіть мама моя каже, що я занадто добра, а вона ж не збреше, бо саме я їй допомагала молодшу сестру забезпечувати усім і досі їй вже дорослій допомагаю, їй та її дітям.
– Бо треба вміти дряпатися, – каже мені подруга, – Там не додала, там недоважила і вже маєш копійку!
– Я не хочу так робити, моя совість має бути чиста, – кажу я їй, а вона лиш спльовує.
Так, не вмію я жити в такому світі, де один одного хочуть обдурити, використати, а потім без жалю покинути. Вже краще самій собі жити. І так я дожила до свої п’ятдесяти трьох років, коли зустріла цього чоловіка. Він купив у мене яблук і пішов, а гаманець у нього випав чи з кишені чи з пакета. Я підняла та гукала його, але він не чув мене, тоді я подумала, що згадає і вернеться до мене, бо ж у мене купував яблука.
Але чоловік не приходив того дня. Я прийшла з гаманцем додому і порахувала, що сума була дуже пристойна. Виходило пів моєї місячної зарплати. Так і кортіло мені сховати гроші і витратити гроші на себе, але ж… А як дізнається, а як у нього діти малі чи собака голодний вдома?
Понесла я гаманець на роботу і таки прийшов той чоловік. Я йому віддала гаманець і він дуже зрадів.
– Знаєте, така рідкість, що ви відали мені гроші, там аванс мій, думав вже позичати гроші в когось.
І так став Вадим моїм постійним покупцем, бо я не хотіла брати винагороду, тому він купив мені шоколадку і відтоді купував у мене продукти.
Ми перекидалися кількома словами і він йшов далі по своїх справах. Скоро я дізналася, що він живе з мамою, має собаку (тут я вгадала) і не був одруженим. Я розказала, що теж сама і живу з мамою. Ми усміхнулися один одному і я дуже надіялася, що він теж подумає про те, що ми могли б зійтися.
Але час йшов, осінь змінила літо, далі настала зима, а Вадим і далі нічого не говорив про побачення і я змирилася з тим, що нічого у нас не вийде.
А потім він перестав приходити і я взагалі пала духом. Він казав, що наче його боліло горло, але ж не тиждень уже. Думала я довго і таки наважилася піти до нього додому, бо знала, що він живе в особняку біля центральної бібліотеки.
Пес на мене загавкав, але я відкрила ворота і постукала в двері. Ніхто не відповідав і я їх відкрила. Було чутно, що двоє людей кахикають і я зрозуміла, що вони просто застудилися.
Ви б бачили, який Вадим був радий моєму приходу.
– Я вже не можу вівсянку їсти, – казав він, наминаючи суп, який я нашвидкуруч зварила, – Піду маму нагодую.
І так я почала про них піклуватися і залишилася у них жити.
Свекруха у мене чудова, весела і добра, Вадим виправдав всі мої сподівання на хорошого чоловіка, а собака любить мене, напевно, більше за всіх, бо я завжди приходжу з роботи з гостинцем для нього. Так, що якби не мої принципи, то не бачила б я свого щастя, хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
