Я завше вважала, що розбираюсь в людях. У свої 35 щиро вірила в те, що оточила себе найнадійнішими, найдостойнішими. Вірила їм, навіть більше ніж собі. Вiйна зняла маски. Прикро, що зрадила найрідніша людина.
Наразі, я мешкаю у столиці, але так було не завжди. Родом я із маленького села, від якого лиш назва й лишилась. Батьків не стало, коли я в інституті навчалась, тож мусила брати життя в свої руки і “вигрібати”.
Завершила інститут з червоним дипломом і одразу пішла працювати – тато мого одногрупника мав свою фірму і їм якраз потрібен був спеціаліст. Дмитро Олександрович мав надію на сина, але той поклавши диплом на стіл заявив, що волю тата виконав, тож далі житиме, як сам собі знає, а на посаду, яку тато йому пропонував порадив узяти мене.
Так із бідної студентки за якихось два роки я перетворилась у керівника відділу і досить таки шанованого спеціаліста. Але я ніколи не спочивала на лаврах, я мусила бути мамою свої меншій сестрі, яка перебралась до мене в столицю. Я повинна була дбати про неї, одягати і дати їй освіту, адже нас у світі лиш двоє залишилось.
За десять років роботи на фірму Дмитра Олександровича я змогла придбати квартиру у новобудові і мала авто. Три роки тому я вийшла заміж і в мене підростає синочок.
Ми з чоловіком звикли, що у нас двоє дітей: наш Ромчик і Віка, моя сестра. Не знаю, в кого вона вдалась, але життя моєї сестри було сповнене “пригод”. Інститут вона так і не скінчила, уже двічі була заміжня і роботи постійної не мала.
Чоловік не раз казав мені, що вона просто користується тим, що я її люблю, та й я сама про це знала. Мене зрозуміє лиш той, хто лишився сиротою: якою б не була Віка, але вона була моєю сестрою і цим усе сказано. Ми з нею ніколи не сварились і що б не було, а ми ділились одна з одною останнім і були дуже близькі. Хоч, можливо, це лиш я так вважала.
Ми до останнього не вірили, що таке можливо, але сталось так, як сталось. Ми з чоловіком сином і Вікторією виїжджали на Західну Україну. Я б нікуди не їхала, адже специфіка роботи не дозволяла надовго відлучатись зі столиці, але чоловік настояв. Ми зібравши речі поїхали. Дорога була неймовірно довгою і надскладною. Мабуть, мене зрозуміє лиш той, хто усе те пережив. Тут ми винайняли двокімнатну квартиру і осіли у Львові.
Яким же було моє здивування коли одного вечора додому не повернулась Вікторія. Я місця собі не знаходила від хвилювання. Якщо чесно, я думала про найгірше. Аж тут чоловік сказав, що разом із моєю сестрою зникли усі наші заощадження.
Віка поїхала за кордон забравши з собою все, що ми мали, до копійки. Мене вона заблокувала в усіх соцмережах, тож я лиш від знайомих дізналась, що вона подалась до Португалії.
Два місяці минуло і ось учора дзвінок. Моя сестра зі сльозами просить прощення і запитує, чи може вона повернутись, адже їй зле без мене, та й жити їй нема за що.
Ми з чоловіком викрутились тоді, вижили. Я їжджу періодично в столицю і намагаюсь жити і працювати на два міста, але отой вчинок сестри ніяк з голови мені не виходить.
Якби я була одна, але ж дитина… Тепер не знаю, як бути: з одного боку Вікторія єдина жива рідна мені душа в усьому Всесвіті, з іншого ж… А з іншого боку вона покинула мене з дитиною забравши засоби до існування у такий надскладний час.
Простити? Адже крім неї у мене нікого немає з рідних. Чи все ж такого не прощають, хай як щемить у сeрці?
Поліна М.
Головне фото ілюстративне pexels.
