Цього літа додому приїздила Зойка – моя найкраща подруга дитинства. Я виросла в райцентрі, вона – в найближчому до нього селі, де жила моя бабуся. А навчалися ми в одному класі – сільських дітей возили до містечка автобусом.
Правильніше буде сказати – Зойка прилітала додому, бо місто Владивосток справді, як кажуть, на краю землі. Зойку занесло туди велике кохання, яке вона стріла в Києві, коли пила газовану воду з сиропом за три копійки. Молоденький військовий став за нею в чергу, бо місто тоді знемагало від спеки. Спочатку він нічого такого не думав, просто хотів пити, а потім додивився, що коса в Зойки, немов із льону…
Наступного дня вони, міцно обійнявшись, сиділи в приміській електричці і складали легенду для Зойчиних батьків. Про те, що давно кохають одне одного і цілий рік переписувалися.
Дізнайся тоді дядько Іван, що Сашко (так звали молодого офіцера) вперше приїхав в Україну і знайомий з його донькою лише добу, – прогнав би обох. А так, зважаючи на «тривалу переписку» і коротку відпустку майбутнього зятя, організував їм невеличку вечірку. Наречена сиділа в білій сукні, пошитій колись для шкільного випускного вечора, а жених зовсім не пив, бо захмелів від щастя.
Вже згодом вони розповіли батькам історію свого знайомства, і дядько Іван, бавлячи внука Ванька, весело реготав: от бісові діти, підманули!
А чому гніватися – Сашко виявився золотим зятем, донька щаслива з ним – живе у любові, закінчила інститут, сина йому подарувала.
– Знаєш, якби Саша не був таким добрим, хтозна, чи прижилася б я в тій далечині, — зізнається Зойка. – А так – притулюся щокою до його плеча — і нічого не страшно…
Дядька Івана вже давно немає на світі, а його внук Ванько вступив цього літа до університету. Як, до речі, й мій старший син. Так що ми довго й весело обговорюємо перипетії вступної кампанії – обидва наші хлопці стали «бюджетниками», – а потім ідемо до тітки Наді, Зойчиної мами.
Вона розстеляє під старою абрикосою велику ковдру і виносить нам два товстих альбоми. Від них ледь чутно пахне нафталіном, сухим полином і ще чимось таким невловимим, зворушливим. Може, так пахне пам’ять?
Розгортаємо старий альбом із витисненою на обкладинці волошкою – раннє дитинство наше… Чорно-білі старі фотографії воскрешають давно забуті обличчя, двори, хати. Ось на тлі білої стіни, що переходить в солом’яну стріху, стоять і сидять люди. Я знаю майже всіх: стареньку бабу Гашу, двох її лагідних доньок, які «не ходили заміж», довгоносого гармоніста Харитона, хазяйновиту тітку Варочку…
Осміхається на знімку баба Оляна, а до неї тулиться маленький внук Толя — його панамочка біліє в бабиній руці.
– Ти мене тут упізнала? – питає Зойка, вказуючи на біляву дівчинку, котра сидить на траві, натягнувши на коліна поділ ситцевої сукні.
– А це ваш Мишко? – киваю на хлопчака в майці, за пазухою в якого кумедно випирають яблука.
– Мишко, — сміється Зойка, – бачила, який він зараз солідний?
– О, дід Красюк! – тицяю під саму стіну на знімку. – Пам’ятаєш, він завжди мед на базарчику продавав?
Ми із Зойкою схиляємося й дивимося на знайомі довгі вуса й білий капелюх у дірочку…
– А поруч із ним хто?
– Дружина його, баба Ярина. Ти хіба не знала її? – дивується Зойка.
Я мовчу. З далекого минулого дивиться на мене маленька тонкогуба жінка, запнута хусткою попід шию, а тому схожа на ляльку-мотанку. Ось якою були ви, бабо Ярино.
…У Красюків була найбільша в селі пасіка – з покоління в покоління вони розводили бджіл. Хто тільки в них мед не купував! А моя бабуся побігла до Ярини з маленькою ложечкою:
– Зачерпни краплю меду – язичок дитині помастити!
Дитиною, в якої саме з’явилася проблема усіх немовлят — пліснівка, була я. Вважалося, що в такому випадку може допомогти мед. Але мене після того рецепту забрала «Швидка» – виявили важке oтpуєння металом. Бабуся в розпачі кинулася до Ярини, й та зізналася: вона не набирала мед, а зішкребла його ложкою зі стінки бідона…
Мені, восьмимісячній, допомагали чим могли, але результатів було мало. На маму важко було дивитися. Тато оселився під вікнами моєї палати. Молодий педіатр, котрий мене вів, вийшов до нього і сказав: готуйтеся до найгіршого…
Я була в мами й тата первістком, у бабусі – першою внучкою. Можна тільки уявити, що вони пережили тоді, коли все трималося на волосині.
– Дай їй поссати, – шепнула мамі сусідка по палаті тітка Оля.
– Так не можна ж, – кволо відказала мама, а потім порушила заборону і приклала мене до себе.
Хтозна – чи то препарати нарешті подіяли, чи цілюща сила материнського молока, але я почала одужувати.
Кажуть, бабуся, котра дуже мене любила, після того випадку перестала розмовляти з Красюками. А баби Ярини не стало, коли мені було років п’ять і ми вже переїхали до райцентру, – зовсім її не пам’ятаю.
«Я ж попросила всього ложечку меду, а вона його не зачерпнула, а зішкребла з металевої стінки!» – незмінно повторювала моя бабуся, коли хтось пригадував ту давню історію.
Яка ж велика різниця між «зачерпнути» і «зішкребти»! По суті, це та прірва, що пролягає між щедрістю й скнарістю, щирістю і брехнею. Між добром і злом.
Я прощаю вам, бабо Ярино, ваш мед. Хоча тепер знаю: ви порушили тоді одну з головних заповідей нашого народу – найкраще віддавати іншим.
«Їжте, дітки, менші яблучка, а великі залиште, – може, хто в гості зайде».
Той із нас, хто ще в дитинстві ввібрав у душу ці слова, напевне, виросте справжньою людиною.
Правда ж, Зойко?..
За матеріалами – Українське слово.
Автор – Лариса ЧЕРНИШ.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
