Вся надія на мого онука, а він в мене ого-го!
Хоч Ромчикові лише тридцять один. Але я вже капітально взялася до його особистого життя, бо хто, як не я?
Мати його взагалі безвідповідально до цього ставиться. Як і до всього іншого.
Якби мене колись слухала, то не жила б від зарплати до зарплати, бо очі у когось сині, а за душею дуля.
Я, коли дізналася, що вона при надії, то вся обмерла. Я ж такого кандидата мала на приміті, депутат! Та вона б жила, як у Бога за пазухою!
До тепер про нього в новинах читаю, що те чи інше переписав на тещу чи на дружину і сам божиться, що його руки чисті.
Дивлюся і очі на мокрому місці – бо з на їхньому місці могла б бути я!
Тому я завжди після цього телефоную доньці і кажу:
– Твій тещі за все життя квітки людської не подарував, а от Ярослав Михайлович на свою тещу і віллу в Італії, і завод, і яхту.
Донька на цьому кидає слухавку, а я йду собі крапати каплі. Отаке життя несправедливе.
Тому вже за онука я взялася з самого малку, бо що Оксана знала, куди його дати на гурток, щоб потім йому це було на користь? Чи до якого репетитора ходити? Ні, не до того, хто гарно пояснює, а хто зв’язки має!
І я все для Ромчика зробила, все.
І робота в нього в БТІ, і квартира власна, тільки от немає дружини.
Звичайно, мої пенсіонерки давно винюхали, що Ромчик холостяк. Тому не раз мене кликали на чай до себе, щоб онучок чи доньок продемонструвати. Але очі в мене на це діло націлені правильно: не має вона тільки губи малювати, але й має про щось з моїм онуком поговорити, та їсти йому смачно зварити, прибрати і самій треба гарно виглядати, щоб він міг з гордістю з дружиною йти попід руку.
Отакі у мене скромні вимоги.
Та всі були не такі: то без освіти, то без царя в голові, то вертихвістки, то ще щось, то ще щось.
А от онучка Марти Пилипівни, то було саме те – гарна тією природною красою, мила і добра усмішка, ще й вчителькою працює, то й власних дітей до розуму доведе. От ця б моєму Ромчикові підійшла.
Але ж Пилипівна носа дерла, мовляв, ще вона молода для шлюбу, ще собі знайде щастя.
Але от вже дівчині двадцять дев’ять, то вже яке щастя? То вже треба все брати в свої руки!
От і вона прийшла до мене.
Я була просто в захваті, але нічого не показувала, бо дай їй козирі, то на такі поступки прийдеться йти.
– Ось моя Наталочка, – виклала на стіл фото Марта Пилипівна, – гарна і добра дитина, порядна дівчина.
– Та вже як не була популярною, то вже й не буде, – кажу й пишаюся собою.
– Порядність за гроші не купиш, – відрубує Марта Пилипівна, – А ваш жив з кимось?
– Та він хлопець!, – вигукую я, – Звичайно, що жив.
– Наталочка вже методист!
– Ромчик квартиру свою має.
– Наталочка смачно готує.
– Ромчик добре заробляє.
– Наталочка машину собі купила з зарплати. Ми їй зовсім не допомагали!
– Ромчик теж має!
На тому й погодилися. Звели ми їх в кафе. Так мені було незручно, що Ромчик одягся як-небудь і не побрився. Але й Наталка вдягла щось рване на колінах, навіть не нафарбувалася! Що то за побачення тепер такі? Треба ж і букет і сукню.
Щось хіхікали між собою вони. А ми з Пилипівною в засаді, як то кажуть, та все бачимо. Бачимо, що скоро будемо мати онуків.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
