Я звикла була з дитинства до того, що мою меншу сестру потрібно жаліти і усяко опікати. Чула від батьків змалку, що вона і маленька і квола, і не така сильна, та до роботи справна як я, тож я як доросліша і поступитись мусила, і зробити краще, і встигнути більше. Однак, то ще можна було простити і зрозуміти, але не то, що мої батьки сказали мені як ми із сестрою вже дорослими стали, я ніяк не можу.
Аллочка з’явилась на світ, коли я пішла у перший клас. Сім років, рівно стільки мені випало бути дитиною своїх тата і мами, бо далі, хоч і були вони живі, хоч і ходили поруч і мене дитиною своєю кликали, а світ білий їм Алла затулила.
Менша сестра була і слабшою, і тендітнішою, і менш до життя, і роботи пристосованою. Ну а я була доросла. і сильна, і з характером. Могла і за себе постояти. і сестру опікати, і всю роботу замість неї зробити.
Жили ми в місті, і чим старшою ставала сестра моя менша, тим частіше і довше я гостювала у бабусі, бо в рідному домі все вертілось навколо Алли. Та в музичну школу ходила, та вчилась не надто добре і я повинна була і ноти вчити, і пальці їй ставити і математику з фізикою замість неї робити.
Бабуся все те бачила і мене шкодувала дуже. вчила надіятись лиш на себе і просила не сприймати все так наживо і гаряче. Бо життя то не квітуче поле і ще багато буде перед очима несправедливості, а жити треба і треба було наростити броню і не звертати уваги.
Так і жила. Перла, мов той потяг уперед і крізь перешкоди. Навіть тоді, як злягла бабуся і батьки фактично на мої руки її лишили не дивлячись на те, що я навчалась у школі а потім і в інституті, я трималась і жила бабусиною наукою.
Коли не стало бабусі, мені саме Семен пропозицію зробив. Весілля не робили, бо ж тільки з бабусею попрощались. Батьки мої у якості весільного подарунку принесли праску і попросили звільнити квартиру бабусі, бо ж скоро туди повинні були заїхати орендатори.
— Ви дорослі люди, які створили сім’ю. повинні про все самі дбати. А в нас Алла, вона студентка і ми мусимо мати за що її вчити.
Ми з чоловіком оселились у гуртожитку. де прожили 25 років. А от сестра моя після одруження заїхала в квартиру бабусі, бо ж ми мали житло і налагоджений побут, а от у Алли молода сім’я і вони мов ті діти малі, ради собі дати не можуть.
Знаєте, я ще якось собі те все могла в голові і пояснити і батьків простити, але, не те що вони втнули нині.
— У тебе є дім. Кімнату здаєте, дохід хороший, бо Семен тобі попав роботящий. – сказала мені мама нещодавно, – А от Алла все ніяк у житті не знайде пари достойної. Мов риба об лід. сама з сином. У мене душа не на місці, не знаю, як вона буде коли нас не стане. Ми з татом вирішили розміняти своє житло. Нам багато не потрібно, однокімнатної вистачить, а от Алі нині гроші потрібні, бо син школу закінчує, а як мусить вчитись? Та й квартира онуку не буде зайва. як нас не стане. Буде мати пам’ять про діда і бабу, ми одразу на нього її і запишемо.
Ну так, я ж сильніша. Ми змогли з чоловіком із гуртожитку переселитись у власний дім. Тепер, он які багачі, аж кімнату за три тисячі здаємо. Та й Семен у мене золотий, таки справді. Трудимось із ним себе не шкодуючи, але ж нам все із неба саме до рук упало.
Я мовчки вийшла із квартири батьків, аби більше ніколи туди не повернутись. Знати тих людей не хочу. Все. з мене досить і розчарувань і очікування дива.
Чоловік просить одуматись, каже. що поки батьки живі, які б не були, а вони тато і мама і потім я пошкодую. Але я не хочу і чути про них і бачити не маю бажання.
Ну скажіть, хіба ж я не права? Мене так важко зрозуміти?
Головна картинка ілюстративна.
