Як не мали ми нічого, то в домі і мир був і злагода, а як з’явилось трішки більше, ніж борги, так і почали мої діти між собою перегиркуватись. Невдоволені вони одне одним, витягли на світ ще дитячі образи, а потім узагалі мене винною у тому, що сталось зробили. Тепер, між собою ми не розмовляємо і я уявлення не маю, як маю виправити цю ситуацію.
Так склалось. що більшу частину життя я вдовою прожила. Мій перший чоловік був не надто гарним сім’янином, все що й мали, то борги вічні і неприємності. Коли його відспівували, я й сльозинки не зронила, чим, звісно, не пишаюсь, але це добре пояснює, який уже в мене був стан тоді.
Чоловік у засвіти пішов, його родина від нас відвернулась. Особливо ображена на мене свекруха була, адже вважала, що саме через мене син її за комір став заливати. Те, що він ще до весілля добряче міг перехилити, для неї не було аргументом. Вона ще за життя чоловіка зі мною не мала бажання спілкуватись, а як його не стало, так узагалі забула про наше існування.
Вдруге я заміж вийшла уже коли діти мої мали свої сім’ї. Важко було мені хоч до кого прихилитись, але Степан був настільки добрим, уважним і мудрим, що я просто не втояла.
Спочатку ми жили просто разом, а вже коли дізнались його діагноз, то й розписались. Він настояв:
— Що я там маю, усього нічого, але хай твоє буде. Немає в мене дітей, але твої мені рідними стали. Хай буде їм на добро.
Три роки нам відведено було щастя сімейного і знову я удовицею стала.
Минуло пів року за Степаном, я увійшла у право спадку. У Степана квартира була однокімнатна в старенбкому будинку, кіт. та меблі минулого сторіччя. Ото і все багатство. От саме та квартира нам і переколотила родину.
Треба вам сказати, що донька моя уже три роки, як проживає зі свекрухою своєю. У них діток двоє, чоловік у неї водієм працює. Ніби як і заробляє гарно, а от про окреме житло, хоча б і орендоване, мови поки немає.
Звісно, під боком у матері чоловіка жити не мед. Донька не раз приїздила, плакалась, бо ж характер у свахи моєї складний. Євгенії. або все добре, або ні. Як настрій є. то пурхає по дому, смієься і всіх любить, а як настрій зник – ховайся. Ну як вижити поряд із такою пані?
От я і запропонувала донці ключі від квартири Степана. Ну не двокімнатна, але у зятя руки золоті, то думала, що зробить лялечку із тієї оселі. Тим паче, що там планування дозволяє якось відділити дітей від дорослих.
Але коли про те, що я зробила син дізнався, то здійнялась буря справжня. Бачте, для нього образливо те, що я про нього не подумала, навіть. Бо ж він, хоч і має власну квартиру, але все одно розраховував на те, що я поділю свій спадок чесно, тобто – навпіл.
Вислухавши сина, я зрозуміла, що він таки правий. Хоч я і не вважала, що йому справді нагально потріббні чи то гроші, чи квартира, як доні моїй, але було б і справді правильно, якби і він що отримав. Саме тому я сказала донці, що віддам їй квартиру, але з умовою, що вона брату віддасть половину вартості. Хай і не одразу, але віддасть.
Після такого, уже донька на мене і на брата свого образилась.
— Мамо, ти чого? Як це – дати, а потім умови ставити? Та й брату ті гроші, що сміття у квартирі.Він же має все і трішки більше. Чого я повинна у борги влазити? Хіба то справедливо?
От так і виходить, що мої діти між собою тепер не балакають і зі мною ні син, ні донька говорити бажання не мають. обоє на мене сердиті. адже для них в усій цій ситуації лиш моя вина і все.
Але, хіба я в чім винувата? Я ж лиш хочу допомогти дітям своїм, чому ж усі незадоволені?
Головна картинка ілюстративна.
