Що може бути безглуздішим, як ювілей на робочому місці ще й в нічну зміну…
– А що ти хочеш?, – каже моя напарниця Зіна, – сьогодні середа, хто прибіжить серед тижня до тебе на ювілей.
Я й не знала, що відказати, бо в голові лунало і дзвеніло: «Доброго вечора. Пакет потрібен? Ваша решта. До побачення…».
Як я докотилася до такого життя? Привітали зі святом лиш кума Люся і мій син Максим.
– Мамо, вітаю! Бажаю тобі, нехай мрії здійснюються!, – сказав він через відеозв’язок.
Що поробиш, зараз за кордоном, то й так добре, що не забув за моє свято, адже він ніколи доброю пам’яттю на такі речі не відзначався.
Що ж я від свого життя хочу?
– Доброго вечора. Пакет потрібен? Ваша решта. До побачення.., – кажу і заглушую всі свої думки – чого ж я хочу від свого життя…
Не знаю, ремонт в квартирі хочу для щастя, кілька тисяч доларів – теж для щастя, подорож на море – теж би не завадило…
– Ніно, дивився, як на тебе той чоловік дивиться, – голосно зашепотіла Зіна.
Я втомлено глянула на чоловіка – такий собі, середнячок, теж вже ювіляр… Чи треба мені чоловіка для щастя?
Але навіть над цим питанням не вдалося задуматися, бо ж треба
– Доброго вечора. Пакет потрібен? Ваша решта. До побачення…
Зіна все ще говорила, як цей чоловік на мене дивився, навіть трохи й підбріхувала, щоб мені стало приємно на свій день народження.
Та нічого, он вже одинадцята скоро, а там година – і вже я на рік старша, по дню народження та по питаннях, як його провести і як стати щасливою.
Зазвичай, в цей час потім людей взагалі відсутній і можна й подрімати.
Єдине, що наш охоронець Матвій не дасть поспати, бо буде ходити чи не до ранку та на кожен звук реагувати.
То у нього професійне, але ніхто з працівниць його за таке не любить.
Але, коли я на зміні, то Матвій не такий строгий, Зіна каже, що я маю якісь чари, але я так не думаю. Просто він одинокий чоловік, а я його інколи пригощаю обідом чи підвечірком.
Не того, що я дуже щира людина, але Зіна вічно на дієті, почне мені гундіти, що я маю слідкувати за фігурою і мені вже шматок в горло не лізе. То ж не буду я викидати тушену картоплю з підливою з грибами. От якось запропонувала Матвієві.
Той спочатку відмовився, але я отак відкрила перед ним і кажу:
– Ти чуєш, який аромат? То грибочки тушені в сметані, кропиком посипані, картопелька молоденька…
Ну він і здався, я вже й сама зголодніла, але ж Зіна збоку, треба ж за фігурою слідкувати…
От і весь секрет моїх чарів, адже Зіна на дієті часто.
Вже бачу, що Зіна дрімає, а мені чогось не йде з думки – що ж мені треба для щастя?
Аж раптом теплий плед опускається мені на плечі і троянда та келихи шампанського.
Я мало не впала з крісла, а як побачила від кого, то аж не знала, що робити.
– Ніно, вітаю тебе з ювілеєм. Бажаю залишатися такою ж прекрасною і доброю. Нехай Бог оберігає…
Я почула лише за «прекрасну» і округлила очі – хто? Я?
– Дякую. Я вражена…
– Та я й сам від себе такого не очікував. Але думаю, що і ювілей у тебе раз на життя, то й я маю наважитися і сказати, що красивішої, добрішої і уважнішої жінки я не зустрічав.
Ми проговорили до ранку, сміялися з історій з життя один одного під мирне похропування Зіни.
Знаєте, я зрозуміла, що для мене щастя – це щоб про мене отак піклувалися, а Матвій саме такий – і води нагріє ноги попарити після зміни, і вечерю приготує, і дасть додивитися улюблений серіал… Щастя ж, насправді, в кожного своє…
Фото Ярослава Романюка.
