Квартира, як завжди, зустрічала мене тишею, наче вона сама була приручена часом. Олексій не був удома — черговий вечір його нескінченних ділових зустрічей, а мені належало зустрітися з власними думками та затишком.
Я поставила чайник, як зазвичай, на плиту, сіла на стілець і поглядом торкнулася стосів документів, що безжально гнітили край столу.
Сині теки в них не приховували своєї важливості — це була моя друга квартира, яку, як завжди, я відкладала на потім. Вечір обіцяв бути передбачуваним: книга, фільм, тиха прогулянка в думках. Але не так сталося.
Телефонний дзвінок не дав мені шансу. Не встигла я й вдихнути, як на тому кінці пролунав знайомий, але не надто бажаний голос свекрухи. Наталя Петрівна, як завжди, без попередження вдиралася в мій простір.
— Ти тут? — прозвучало в слухавці так, наче моє життя не мало сенсу без цієї розмови. — Треба поговорити. І Олексія поклич, хай теж послухає.
— Олексія ще немає. Що сталося? — Я відчула, як мій хороший настрій почав невблаганно псуватись. Звісно, Наталя Петрівна не могла обійтися без своєї вечірньої лекції.
Свекруха, не гаючи часу на зайві балачки, одразу перейшла до суті:
— Ми з Олексієм обговорювали, як нам вийти з фінансових труднощів. Вирішили, що твою квартиру продамо. Ми ж маємо допомагати одне одному, правда?
Я наче потрапила в паралельну реальність. Голос свекрухи був упевненим, і це змусило мене на мить замислитися: а раптом Олексій справді підтримав цю ідею?
— Зачекайте, — мій голос став помітно твердішим. — Ви серйозно це обговорювали?
— Звісно. У вас же дві квартири! Буте правильно одну продати заради спільного блага? — голос Наталі Петрівни звучав, як впевнено і владно.
Чайник, наче у відповідь на ці слова, засвистів, і різкий звук наповнив кухню. Я вимкнула плиту, але чашка залишилася недоторканою.
Мої думки були в повному безладі. Друга квартира — це був мій особистий простір, моє досягнення, мій внесок. Ніхто не мав права вирішувати за мене, що з нею робити.
— Наталю Петрівно, — стримуючись, відповіла я, — ми поговоримо про це, коли Олексій повернеться. Я хочу зрозуміти, що він про це думає.
Свекруха не удостоїла мене відповіддю, лише невдоволено пробурмотіла щось, і розмова закінчилася. Я залишилася в тиші, вдивляючись у темне вікно, наче в порожнечу, де мої думки гуділи навколо одного: коли це все почалося? Чому мої зусилля стали чиїмось правом розпоряджатися? І головне — хто дав їм право вирішувати за мене?
Олексій повернувся пізно, як завжди, без зайвих пояснень. Він розстебнув куртку і, не помітивши напруги в моєму погляді, пішов до холодильника.
І тут я зрозуміла: тепер мені доведеться розібратися не лише з квартирою, а й із тим, хто і як вирішуватиме мою долю.
— Вечеря є? — Олексій, як завжди, зазирнув у кухню з виразом, який можна було б сприйняти як байдужість, якби він не був моїм чоловіком.
Я повільно повернулася до нього. У цей момент я навіть не думала починати розмову. Але його байдужість — ось що гнітило. Це було не просто відсутність інтересу, це була відверта зневага.
— Олексію, у мене була цікава розмова з Наталею Петрівною, — сказала я, не відводячи погляду.
Олексій, тримаючи в руках пляшку води, на мить завмер. Його обличчя залишалося нейтральним, але я встигла помітити як він пустив очі під лоба.
— Правда? Про що? — Він намагався звучати байдуже, але в голосі відчувалася обережність.
— Про квартиру, — відповіла я з холодною усмішкою. — Наталя Петрівна запропонувала продати житло, щоб купити квартиру на першому поверсі у своєї подруги. Щось на кшталт бутіка чи салону краси вона там вирішила зробити. Звісно, такі справи з наскоку не робляться.
Я пильно спостерігала за його реакцією. Він відвів погляд, роблячи вигляд, що так уважно вивчає стіл, наче там лежали коштовності.
— Ну, це просто ідея, — сказав він, наче виправдовуючись. — Ми просто думали, як можна покращити наше спільне становище.
Я ледь не захлипала, але вчасно стрималася. У моєму голосі прозвучала холодна твердість:
— Ми? Олексію, ти справді вважаєш, що квартиру можна так просто продати заради якоїсь безглуздої затії Наталі Петрівни?
Олексій завмер, але одразу ж спробував взяти ситуацію у свої руки.
— Я просто подумав, що це може бути розумно. Ти ж там усе одно не живеш, — сказав він, упевнено.
Я відчула, як моє терпіння на межі, і в голові закрутилася одна думка: я не мовчатиму. І я видала:
— А ти був би радий, якби я вирішила продати дачу твоєї мами?
Олексій завмер, наче моє запитання було максимально недоречне у цій ситуації. Його обличчя зблідло, а погляд заметався, як у людини, яку спіймали на брехні.
— Це зовсім інше, — почав він виправдовуватися. — Дача мами — це наша сімейна цінність. Вона там відпочиває від міської метушні.
— А моя квартира — це що? — запитала я. — Це результат моїх років роботи, моїх зусиль! Ти навіть не вважав за потрібне обговорити це зі мною? та й з якого дива узагалі постало це питання? Хоче твоя мама свою справу, то хай продає своє житло, не моє.
Мої слова повисли в повітрі, важкі й різкі. Олексій замовк, і навіть якщо він намагався тримати свою позицію, було видно, що його впертість на межі.
Олексій втомлено опустився на стілець.
— Я не хотів тебе образити, — сказав він, наче виправдовуючись. — Просто думав, що так буде краще.
Я подивилася на нього пильно, наче намагаючись зрозуміти, де закінчується правда і починається його виправдання і спроби все ж вплинути на моє рішення.
— Для всіх? Чи лише для твоєї мами? — запитала я.
Олексій мовчав. У кімнаті запала тиша. Кілька секунд розтягнулися в нескінченність. Я продовжувала дивитися на нього, не кліпаючи. Зрештою, Олексій відвів погляд.
— Я втомився. Повернемося до цієї розмови завтра, — пробурмотів він, сподіваючись, що цим закінчить усю розмову.
Я мовчала. Ця тема ще не була закрита, але я вирішила залишити його з його сумнівами і піти в себе.
Наступного дня, як і варто було чекати, Наталя Петрівна з’явилася без жодного попередження. Уже з порога пролунав її гучний голос:
— Ти чиниш неправильно! Сім’я має бути на першому місці, а ти думаєш тільки про себе!
Я була готова до чогось подібного але вартувало багато зберігати зовнішній спокій.
Наталя Петрівна, зупинившись у дверях, заговорила суворим тоном:
— Як можна так чинити? На тобі тримається не лише Олексій, а й уся наша сім’я!
Олексій, стоячи позаду матері, виглядав розгубленим. Його погляд гасав між нами, але він не наважувався сказати ні слова.
Я повільно вдихнула, даючи собі кілька секунд, щоб не сказати зайвого.
— Наталю Петрівно, — почала я, дивлячись їй прямо в очі, — ваша сім’я — це ви й Олексій. А моя сім’я — це я. І я не дозволю вам розпоряджатися тим, що належить мені. Ця квартира — результат моїх зусиль, і ніхто, крім мене, не має права вирішувати, що з нею робити.
Свекруха різко видихнула. Її обличчя почервоніло, а голос став ще гучнішим:
— Ти що, справді думаєш, що впоралася б без Олексія? Без моєї підтримки ти б була на дні!
Я не відповідала. Навіщо сперечатися з людиною, яка не розуміє, що підтримка — це не докори і не спроби підкорити? Я вирішила залишити останнє слово за собою.
— Наталю Петрівно, — я говорила повільно, наче викарбовуючи кожне слово, — підтримка? Ви називаєте підтримкою постійні докори і спроби підпорядкувати мене вашим правилам? Дякую, але я обійдуся.
Олексій, нарешті, не витримав і вирішив втрутитися:
— Давай не ускладнювати ситуацію. Ми просто хотіли як краще, щоб усім було зручно.
Я повернулася до нього. Мій погляд був спокійним, але в ньому було стільки рішучості, що Олексій на мить затнувся.
— Серйозно? — сказала я, позіхаючи від нудьги. — За моєю спиною обговорюєш можливість продажу квартири? Майна, яке вам навіть не належить? І ще щось говориш про спільне благо?
Олексій зам’явся. Я не дала йому часу виправдатися:
— Якби ти хотів як краще, ти б спочатку поговорив зі мною. Але, дивись, бажання «улюбленої дружини» повністю проігноровано. Усе, що ти робиш — танцюєш під дудку матері!
Наталя Петрівна знову відкрила рота, щоб продовжити свій спектакль, але я різко підняла руку, наче даючи знак зупинити цю циркову виставу.
— Я сказала все, що хотіла, — промовила я, дивлячись на свекруху з таким виразом, наче я тут не для того, щоб все це слухати. — Квартири вам не бачити, запам’ятайте це!
Увечері, коли Наталя Петрівна пішла, Олексій знову спробував помиритися. Він сів навпроти мене, склавши руки на столі, наче готувався до довгої бесіди.
— Послухай, — почав він, — може, спробуємо розібратися? Я не хочу через такі дрібниці руйнувати шлюб.
Олексій намагався говорити спокійно, але я побачила в його очах не страх втратити мене, а страх позбутися звичного комфорту. Він боявся залишитися без усього.
— Олексію, я теж не хочу руйнувати шлюб. Але миритися з таким ставленням я більше не буду. Ти завжди на боці матері. І це мене зачіпає. Вважаєш, що це нормально?
Олексій відвів погляд, як школяр, якого спіймали на списуванні. Він мовчав. Я зрозуміла: змін не буде.
— Гаразд. Я дам тобі час подумати. Виріши, чого ти хочеш насправді. Але якщо ти вважаєш, що Наталя Петрівна важливіша за шлюб, нам краще розійтися, — сказала я, мій голос був холодним, але рішучим. Ці слова стали вирішальними.
Наступного дня, не гаючи часу, я звернулася до юриста. Я не збиралася чекати, поки Олексій щось вирішить, і почала підготовку до розлучення. Це було моє остаточне рішення. Мені потрібно було повернути контроль над своїм життям.
Коли Олексій дізнався, він був здивований щиро. Він прийшов пізно ввечері, з розгубленим обличчям і почав говорити, що хоче все виправити. Але я лише похитала головою.
— Це не виправити, — сказала я. — Я дала тобі шанс, але ти навіть не спробував ним скористатися.
Коли Наталя Петрівна дізналася про розлучення, вона влаштувала справжній спектакль. Прийшла до мене додому, вчепилася в дверну ручку і почала хлипала:
— Ти руйнуєш сім’ю! Як тобі не соромно? Ти думаєш тільки про себе!
Я дивилася на неї спокійно, наче на нудний серіал. Ці слова більше не могли мене зачепити.
— Наталю Петрівно, — сказала я, — Давайте без цього всього, мені не цікаво. – я зайшла в кімнату і замкнула за собою двері.
Процес розлучення пройшов швидко. Я залишилася з квартирою і почала нове життя. Я повернулася до того, що справді приносило мені радість: робота, друзі, подорожі. Я знову знайшла себе.
За рік після розлучення я дізналася: Наталя Петрівна все ж таки продала дачу. Вона не зупинилася — купила квартиру своєї подруги на першому поверсі і відкрила там магазин. Справа не пішла тож з магазином довелось закінчити.
Потім у тому ж приміщенні після капітального ремонту вона відкрила салон краси, як вона мріяла. Все мало вигляд натхненної жіночої справи, поки реальність не нагадала про себе.
Район виявився тихим, майже безлюдним. Клієнтів було мало, витрати — величезні. Через пів року салон зачинився. Борги накопичилися.
Вони з Олексієм тепер живуть на орендованій квартирі. Про бізнес Наталя Петрівна більше не згадує. Її голос, колись такий владний, став тихішим. Мрії виявилися дорожчими, ніж вона гадала.
А я. Тихо посміхнулась, коли почула ті новини. Я не зла. Просто я ж попереджала.
Головна картинка ілюстративна.
