Зена поїхала на заробітки, коли синові було лиш вісім. Василь не міг вжитися з її батьками, а до нього йти теж було ніяк, ще двоє братів і сестер.
Вирішили молоді, що будуть будувати хату і таку, щоб там було все зручно та гарно.
Спочатку поїхали обоє, але важка праця показала, що Василь хоче працювати легенько і завжди шукав якісь викрутаси.
То захотів бус купити аби заробітчан самому через кордон возити. Поки на бус назбирали грошей, поки дізналися, як це все працює – вже Василеві перехотілося з такими труднощами копійку заробляти.
Бус прийшлося продати на тисячу дешевше, ніж купили.
– А, що ви хочете?, – казав покупець,- Ви як купили машину, то вона вже здешевіла на тисячу!
– Так ми місяць тому купили і ще не їздили нею!
– То й що? Це аксіома!
Василь подумав і вирішив, що вони куплять машину, щоб частіше їздити в Україну до сина. Проте, не врахував того, що треба платити велику суму за розмитнення цієї машини… Знову додаткові витрати…
Пройшло два роки, а Зена навіть на фундамент не відклала.
Вона привезла синові новенький велосипед…
Якось потроху залили вони фундамент на свою хату, але от фундамент їхнього власного життя тріснув. Василь залишив собі машину, а Зені недобудовану хату. На тому й розійшлися.
Скоро у Зениній хаті виросли стіни, а в малого Дем’яна перший комп’ютер на селі.
Перекрили дах, а малому була придбана машина.
– Ти маєш розум в п’ятнадцять років дитині машину купити, – говорила Зені мати, – Та мені волосся дибки, як він нею їздить швидко!
– Не ви купували, не вам волосся на собі рвати, – була коротка відповідь Зени.
Зена не мала до батьків минулої прихильності, бо ж саме вони не прийняли Василя… Якби не отаке постійне догоряння, то жила б вона собі зараз заміжньою жінкою, а не ось так, як при дорозі: хто не йде, то вщипне.
Ще десять років Зена працювала на ремонти, гарний паркан і дубові меблі, попутно платячи за Дем’янову освіту.
Знала, що в сина є дівчата, але говорила, що йому ще зарано женитися.
– Ти що? Яка в двадцять п’ять женячка? Я для тебе живу і все тобі даю, то що ще тобі треба?
Дем’ян тоді прийшов з опущеною головою до Лесі. Дівчина погордувала сказати, що вже була при надії. Нарешті Зена приїхала до своєї хати та до свого сина, радіти та щасливо жити.
Син розвозив її по родичах, де вона всім показувала, як добре їй ведеться, та й у себе часто провадила гостини.
Сина тримала міцно коло себе:
– Та ще встигнеш женитися, ти ж у мене он який гарний! А я хочу тобою налюбуватися! Натішитися!
Вона готувала йому найкращі страви, давала гроші та купувала подарунки.
Але син чогось марнів та смутнів. Інколи приводив додому знайомити з мамою дівчат, але всі вони матері не подобалися.
– Та не така.
– Ти хочеш дитину з таким носом? Бо я онука такого не хочу.
– Та хоче лиш твоїх грошей…
– Та непривітна і характер поганий…
Тільки мама була найкраща – всьому лад тримала та на курорти з сином їздила. Але син все марнів і марнів.
– Це твоя робота так на тебе впливає! Вічно в кабінеті сидиш.
– То я піду на іншу, – казав син.
– Ти що? В кабінеті сидіти та папірці перевертати, то не на будівництві! Не для того я тебе на цю роботу влаштовувала!
Час від часу Зена ще їздила підробляти, але ненадовго, на місяці три-чотири. А далі до сина і до своєї хати.
Якось їй раптово стало зле. Вона кинулася по лікарях, але було пізно.
На поминках було мало людей, Дем’ян не розумів, чому все сталося так раптово, вона ж ще така молода!
На наступний день він пішов до Лесі. По подвір’ю бігав маленький хлопчик, а вона якраз вивішувала прання.
– Лесю.., – покликав її він.
Вона оглянулася і взялася в боки:
– Прийшов? А ми подумаємо ще чи нам такий татко потрібен, правда, Лесику?
Фото Ярослава Романюка.