У школі в мене була подружка Галя. Але навряд чи стосунки між нами можна вважати дружніми. Просто я її жаліла, бо всі однокласниці, як на підбір, вирізнялися самовпевненістю та навіть зверхністю. Ще б пак, хоч село невелике, але в одному класі зібралися, так би мовити, діти еліти: донечки директора школи, фельдшерки медпункту, продавчині магазину, начальниці пошти та ще декілька дівчат із заможних родин.
Хоч мої батьки були звичайними сільськими працівниками, я також була в авторитеті з причини моїх успіхів із кожної навчальної дисципліни. Директорська дочка навіть хотіла зі мною за однією партою сидіти, але я потягла за рукав Галю, яку ніби не помічали в класі. Якось я побачила, як вона ледь стримує сльози від такої неуваги, і відтоді вирішила бути разом із нею, хоча це не всім подобалося.
Я «підтягала» Галюсю в навчанні не з жалості, а на зло гоноровим однокласницям, які не стільки поважали мене, скільки намагалися використати: пояснити параграф з хімії чи фізики або просто списати. Своїм дитячим розумом я це добре зрозуміла, як і те, що не можу розслаблятися, бо ніхто з учителів дитині звичайних робітників не даватиме шанс ходити у відмінниках. Якщо я отримувала четвірку, це було тверда четвірка «з плюсом». П’ятірку мені ніхто не натягував, а я в свою чергу нікому не давала шансу випередити мене.
Після школи наші шляхи з Галею розійшлися, але ми листувалися, а з появою мобільного зв’язку – зідзвонювалися. Я вступила в університет, однокласниця навчалася в коледжі. Вона часто мені жалілася, які невдячні та зверхні дівчата в їхній кімнаті в гуртожитку: і з її продуктів страви собі готують, і в кімнаті не прибирають, і на прогулянку її з собою не беруть, і секрети мають, і прохання її ігнорують, позаочі обмовляють.
Ну що я могла сказати? В мене самої досвіду життєвого, як кіт наплакав. Не всім я подобалась, не всі подобалися мені, були й суперечки, образи, але я то вирішувала сама й ніколи особливо не переймалася, говорила у вічі, що думаю й преспокійно жила собі далі.
Тож я Галі раджу: не намагайся їм догодити, бо заженеш себе в пастку своєю добротою; не нав’язуйся їм, а сама збирайся, ніби йдеш на побачення, вдавай, що й ти маєш таємниці. А вона на те: я так не можу, я з ними чесна, нічого не приховую. Відповідає так, ніби я їй раджу щось погане. Інша порада: «домовся з кимось, перейди в іншу кімнату, піди на квартиру» – сприймається так само: але ж вони образяться; що про мене подумають. Закінчується діалог однаково: тобі добре, тобі пощастило з сусідками по кімнаті, з однокурсниками, з викладачами, ти вмієш всіх на місце поставити, а я так не можу, а я так не вмію.
З часом я зрозуміла, що з Галею я спілкуюся більше, ніж із рідними, що це спілкування мене виснажує, і спробувала включити ігнор. Та де там. «Ти що – про мене забула? Чому не телефонуєш? А я хотіла тобі розказати… А я хотіла з тобою порадитися… А я хотіла, щоб ти допомогла мені з контрольною з математики, з курсовою з психології».
Мене починало мучити сумління, і я знову включала режим бути з нею на зв’язку «24/7». Потім пішла далі: Галина мені докладно про своє непорозуміння з батьками розказує, і я їй, мовляв, ти не одна, що мої також хочуть, щоб я заміж за односельця виходила та на заочний переводилася; Галя мені про образу на хлопця, я їй про те, що ніяк залицяльника «відшити не можу». З того часу я мала не тільки Галині скарги вислухати, але й докладно про свої розказати. Хоч я того ніяк не хотіла, але Галина мала якийсь талант витягувати з мене всі мої таємниці. Плюс той, що вона це на люди не виносила, все в собі тримала.
Закінчивши коледж, подруга влаштувалася на роботу в нашу школу вчителькою початкових класів з умовою, що продовжить навчання заочно, бо вчителі повинні мати вищу освіту. Тож інститут вона закінчила також не без моєї допомоги. Я надіялася, що нарешті наше спілкування доведу до мінімуму, бо в мене був шанс залишитися в університеті, а в Галі відпаде потреба в моїй допомозі в навчанні, яку вона використовувала, щоб при нагоді залазити в мою голову й цікавитися моїм особистим життям.
У всіх є певні плани, але доля вносить свої корективи. Я мріяла про наукову кар’єру, а мої батьки – щоб я вернулася додому й стала сільською вчителькою фізики й математики, бо якраз директор вийшов на пенсію. Він був безмежно радий, що його предметам навчатиме колишня однокласниця доньки, бо дочка навідріз відмовилася працювати в школі, і влаштувалася на роботу в держадміністрацію.
Рідні були на сьомому небі від щастя, що наймолодша залишиться біля них, так як в обох похитнулося здоров’я, а старші живуть далеко в світах. Раділа й Галя, а я відчувала якесь дежавю. Передчуття мене не обмануло, нова директриса Галину Іванівну не щадила й пресувала по повній програмі, а моєю місією було її захищати, допомагати з плануванням уроків і навіть із дисципліною. Коли в мене було «вікно» між уроками, я непомітно для інших заходила в клас, де Галя вела уроки, і за допомогою різних педагогічних хитрощів привчала малих непосид слухати свою вчительку. Найбільш уважні та старанні отримували від мене в статусі інспекторки-самозванки призи: кулькові ручки, фломастери, олівці.
Коли Галя вийшла заміж, я полегшено зітхнула, що в моєму житті її стане менше. В мене була близька подруга Оля, до того ж близька сусідка. Галя до неї мене ревнувала й не опускала нагоди мене вколоти: «а твоя подружка тобі не розказувала, що її благовірного спіймав на гарячому чоловік коханки?». Я на те: та не було такого, хоч, насправді, не знала, що й до чого, бо в душу навіть своїй подрузі я б не посміла залізти, вважала: захоче – сама розкаже.
Коли я збиралася заміж, на Галині дзвінки не відповідала, мовляв, занята, а сама думала: та ж досить з мене спілкування в школі. В неї щось не заладилось з чоловіком, то я передчувала її слова: тобі добре, а мій…, а в мене.. Чесно кажучи, щоразу я відчувала все більшу й більшу Галину заздрість і побоювалася сполохати своє щастя.
Щастя… Воно в мене, як в поета, «з журбою радість обнялась»: через кілька місяців після нашого весілля не стало мого татка. Чоловік кликав мене йти до нього жити в місто, взяти нашу маму, мовляв, глядітиме наших майбутніх дітей. Я так і вчинила, до кінця навчального року доїздила на роботу в село, а з першого вересня мені запропонували працювати в фізико-математичному ліцеї.
Нові подруги, нові сусіди… Але я не переставала дружити з Олею. Вона підтримувала мене в горі та щиро раділа моєму щастю. Ми, справді, були спорідненими душами, тому домовилися зідзвонюватися вечорами в п’ятницю і при нагоді. Якось Оля зателефонувала й каже: “Галя турбується, що ти чомусь не піднімаєш слухавку, коли вона тебе набирає”. «Та», – зам’ялася я й не закінчила, бо Оля зітхнула: все зрозуміло. Вона не любила позаочі про когось говорити, більше того, навіть без слів розуміла мене й ніби читала мої думки. Словом, справжня подруга.
На черговий дзвінок Галі я вирішила відповісти й домовитися з нею спілкуватися не так часто, як раніше, мовляв, чоловік потребує уваги, вимогливий директор ліцею, хворіє мама. Галя аж образилася: «Та я не витримаю, як не чутиму тебе щодня. Зі своєю Олею ти годинами говориш, а я не маю кому душу вилити. А як не виговорюся, то, здається, збожеволію». «Добре, – відповідаю, – кажи, що там у тебе накипіло, хоч я тобі нічим зарадити не зможу».
Я собі постановила: піднімати слухавку, коли Галя випадково зателефонує в четвер о сьомій вечора, в інші дні не відповідати. Я ж нібито можу бути на педраді, батьківських зборах. І о диво, кілька четвергів поспіль з різницею в плюс-мінус півгодини телефонує Галя, звітує про походеньки чоловіка, перші слова сина, а далі випитує й випитує: а як твій, не ображає, наліво не ходить, а дитину вже запланували.
Я відбиваюся жартами: мій справується на «5», бо я оцінки йому ставлю за домашні завдання, от коли його виховаю, то про дитину подумаю. «Нічого собі, – гадаю, – я ще й мамі не встигла сказати, що ношу під серцем її внучатко, а Галі з якого дива я маю все докладати?!» То щоб не говорити неправду приятельці, якось дати їй можливість зрозуміти, що не варто так нав’язуватися, я вирішила змінити номер телефону, заспокоївши себе тим, що не зобов’язана віддавати свою енергію на знос. Чоловікові, мамі, подрузі Олі я її віддаю щедро, але якщо й для Галі, то вже буде забагато.
Цікаво, як читачі вважають: я – егоїстка чи просто знаю міру.
