Вже давненько всі Ольчині подруги повискакували заміж, а деякі встигли вже й розлучитися, тільки Оля засиділася у дівках. Вже 35 позаду, а чоловіка, який повів би до шлюбу, не траплялося. Вона лише мріяла про розкішну білу сукню.
За матеріалами – Вісник.К.
Звісно, були ті, хто «кліпав» по роботі, бо ж її кар’єрна драбина стрімко вела вгору – отримала Оля посаду керівника банківського відділення, тож мала справу з різними людьми. В глибині дужі розуміла, що ніхто з них не цікавиться нею по-справжньому й заміж кликати не збирається.
Через це все частіше переймалася. «Чого мені не вистачає? – запитувала сама у себе. – І красива, і не дурна, і житло своє є».
Крім того мама діставала, коли Оля приїздила до батьків на вихідні:
– Не виходить з заміжжям, то дитинку хоча б наpоди. Бо у зрілість не спитає, як ти молодість провела.
– А від кого? – гнівалася Оля. – Від першого стрічного-пересічного?
Оля уникала тих розмов і старалася їх не розпочинати навіть. Тож одразу тему переводила на щось інше.
***
Якось Оля допізна засиділася на роботі, а потім зайшла у гості до найкращої подруги Тані. Вони – однолітки, а наскільки ж різне у них життя. У Тані вже давно сім’я, син-випускник. Готується до вступу в університет, донечка-гімнастка, їздить на змагання по всьому світу. А в Олі що? Крім успіхів у роботі, й похизуватися нічим. Може, інша б на її місці й раділа. Та кар’єра все менше втішала самотнє серце.
– Безталанна я, Танько, – розплакалася за горнятком чаю.
– Та ти що! – намагалася заспокоювати її подруга. – Не смій так казати. Та ми всі, чуєш, всі-всі твої подруги радіємо за тебе і по-доброму заздримо.
– Чому заздрити…
Таня дістала із серванта випивку і налила Олі грамів п’ятдесят. Й собі за компанію.
– «Не розкисати!», – скомандувала. – Гадаєш, у мене рай? Он мій Віктор місяцями за кордоном: і дім, і діти на мені. Батьки нездужають, на роботі не все клеїться. У кожного своє. А щастя – воно таке: не знаєш, коли і звідки його чекати.
Було вже геть пізно. Таня викликала для Олі таксі і, проводжаючи, обняла її зі словами:
– Ще все у тебе попереду – і сім’я, і діти, і чоловік хороший. Ось побачиш.
Оля вийшла з ліфта геть зарюмсаною. Довго шукала в сумочці ключі від дому. Та тільки торкнулася до дверей – вони самі відчинилися. Від несподіваного сюрпризу вона аж здригнулася.
«Обчистили, сто відстотків», – гнівно подумала, переступаючи поріг. Та тільки увімкнула в коридорі світло – зойкнула від ще однієї несподіванки. У її спальні на лiжку під кoвдрою солодко спaв… нeзнaйомець!
***
– Мамо, – шепотіла Оля в телефонну трубку. – Тут у мене якийсь мужик в лiжку cпить.
– Хто? Який? – не могла зрозуміти мати.
– Та не знаю. Що робити? Пoліцію викликати?
– Зачекай, – мама на хвильку задумалася. – Закрий його в кімнаті, а я зараз приїду.
За п’ятнадцять хвилин мама була тут як тут. Зайшла у квартиру, оглянула – нічого не зникло. Чоловічі туфлі, начищені до блиску, стояли при вході, одяг був акуратно розвішений на кріслі. Нічого не перевернуто, не розкидано.
– Не схожий на гpaбіжника, – зауважила. – Може, таки знaйoмий твій, і ти забула, коли ключі йому дала?
– Ма! – спересердя вигукнула Оля.
І тут чолов’яга розплющив очі. Він ошелешено зиркав то на молодшу жінку, то на старшу. А ті, озброївшись пательнею та металевою лопаткою для взуття, наступали. Бідолаха пробував опиратися. Та, почувши, що викликають пoліцію, став проситися:
– Не треба, не треба, я зараз усе розкажу.
Оля стояла у дверях на випадок форс-мажору, а номер 102 вже був у неї набраний на екрані, залишилося лише натиснути кнопку виклику. Знала, що далеко не втече. Тож насторожено слухала його байку.
Назвався він Федором. Олина мама знайшла у кишені його штанів портмоне з водійськими правами. І там справді було написано ім’я Федір. «Ет, не збрехав», – подумала вона.
– А до дочки чого припхався? – рішуче на підвищених тонах запитала. – Забрати цінні речі хотів?
– Та ні. Розумієте, я випив зайвого. Дівчина, з якою я планував одружитися, сказала, що при надії, але від іншого. От мене і понесло. А дублікат ключів у мене був від квартири колишнього господара, бо я тут житло орендував. А ви замки не поміняли…
Оля вірила й не вірила словам гостя. Точно вирішила: зранку ж викличе майстра і змінить замки! Але гадки не мала, що робити з «отим» зараз?!
Вона пильно глянула на Федора. «Гарненький», – подумала.
– Десь працюєш? – запитала її мама.
– Маю свою невеличку фірму з виготовлення пам’ятників, – відповів.
– А житло своє? – продовжувала допит.
– Думав уже з дружиною купувати, щоб вона вибрала район міста, розташування кімнат. Бо гроші є. Але… Бачу, нема на кому мені женитися.
– Чого це? На Олі женись, – і кивнула в бік дочки.
Федір округлив очі.
– То це сватання? – усміхнувся. – Я заручений?
І простягнув дві руки, наче на кайданки. Бо вже не знав, що краще: термін за те, що вдерся в чужу хату, чи в дружини жінку, яка, хоч і красуня, зате геть йому чужа.
***
Звісно, ніхто б Олю, без згоди, заміж не видав. Та вона вже й не проти була материної затії, бо чоловік припав їй до душі. Прогулялися увечері раз, вдруге, обійшли всі модні кафе та кінотеатри. І за кілька місяців Федір вже знову ночував у Олиному помешканні.
Цього разу не як випадковий гість, а як коханий законний чоловік!
Автор – Наталія КРАВЧУК.
Фото – ілюстративне (pixabay).
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
