За роки життя свого не мала я ні обновок, ні речей модних. Та про що й говорити. якщо я ні моря не бачила, ні в горах не була. Ми з чоловіком ні дня відпочинку не мали, бо ж було у нас п’ятеро дітей, яких ми повинні були на ноги поставити. А оце, старша донька на гостину до нас приїхала, то аж ногами тупотіла від обурення. Слухали ми її із чоловіком і вухам своїм повірити не могли.
Коли росли наші діти, коли я ночей не спала, коли за останні гроші купувала для них яку іграшку. тоді я думала про те, що в старості матиму поміч і що коли вони виростуть. то приїздитимуть зі своїми дітьми. Бачила я перед очима велику і дружну родину де кожен радий зустрічі і готовий допомогти ближньому.
Однак, діти мої виросли і те, що я почула від старшої доньки, стало для мене справжнім одкровенням неприємним. Для неї ми винні у тому, що вона долі не має.
Лариса, найстарша доня серед моїх п’яти дітей. Звісно, що у великій родині кожен має певні обов’язки, бо ж інакше буде просто колапс, але саме Лариса, була мені найпершою помічницею. Братики у неї з’явились уже коли їй шість було, то я вже могла попросити її із ними посидіти поки я в магазин піду, а чи до худоби в сарай.
Так, вона брала братів із собою, коли йшла гуляти на вулицю, вона допомагала мені їсти варити і на стіл накривати, але, чи не роблять це усі діти? Чого вона зараз усе те видає аж в такому світлі негативному?
Після школи Лариса мріяла піти навчатись до інституту, але ми чесно із татом зізнались, що не матимемо змоги її п’ять студентських років годувати і забезпечувати. та й кому те навчання потрібне? Он сусідка вивчилась і що? працює в Польщі на полях. Чи їй той диплом що дав, окрім витрачених грошей і років неробства в гуртожитку?
Лариса пішла працювати, орендувала кімнату в столиці, жила звичайним життям молодої дівчини. Не знаю. що на неї найшло, але у свої 27 вона приїхала додому із єдиною ціллю – сказати, що ми не хороші батьки.
— Мало того, що я у вс все життя в наймах була, так ви ще й дороги мені в життя не дали. Он Зінка, однокласниця, вчилась на двійки. а вже працює в офісі солідної фірми. Так, папірці перекладає, але в теплі, не те, що я на ринку у спеку і мороз. А житло? Я за сім років змінила вже купу квартир. У інших уже і сім’ї є і діти, а я від роботи світу білого не бачу, бо якщо не працювати, то за що ж жити? Хто допоможе, якщо тато і мама самі до рук дивляться.
Мені було прикро чути ті слова. Так, ми ніколи не були багатими, не могли хапати зірок із неба, але все. що ми мали ми вклали у дітей. Так, менші троє уже студенти, але й ситуація змінилась – діти виросли, я змогла вийти на роботу.
І що, мені тієї ж і інші діти заспівають, коли виростуть? Усім подавай і квартиру і навчання і гроші на життя?
Але ж хто, хто нам допомагав? Ми самі собі раду давали і дітей виростили, то чим вони не такі, як ми?
Прикро до сліз. Вини за собою я не відчуваю, але донька поїхала ображена, але ж чому?
головна картинка ілюстративна.
