fbpx
Історія
Дитиною я жoрcтоко відoмcтила мачусі та її коханцеві за свого батька і сестру. І навіть тепер не жалкую про це

Закрита заслінка

Дитиною я жoрcтоко відoмcтила мачусі та її коханцеві за свого батька і сестру. І навіть тепер не жалкую про це. Ось бачиш ці сині язички? – казав мені тато, показуючи на полум`я у печі. – Це означає, що чад згоряє з утворенням вуглекислого газу. Це називається “неповне згоряня газів”. Джерело

Потім токсини виходять через димар, але тільки якщо той відкритий. Тому ніколи передчасно не закривай заслінку – це небезпечно, ми всі можемо отруїтися.

Батько викладав в університеті і завжди все пояснював мені складно. Але я ствердно кивала головою, бо не хотіла розчаровувати його. Коли це було? Років двадцять тому? Ні, мабуть трохи давніше, узимку 1987-го. Я, семирічна дівчинка, вмощувалась на татових колінах і притискалась головою до сильного плеча. А поруч мама за столом перевіряла учнівські зошити, бабуся плела у кріслі шкарпетки, а моя старша сестра Галя гортала модні журнали, вибираючи фасон сукні для випускного вечора.

Від старої, ще австрійської пічки йшло тепло і розходилося по всій кімнаті. Тепло і затишок — таким я запам’ятала свій рідний дім. Здається, це була остання щаслива і тепла зима у моїй такій щасливій родині. Бо потім у наш дім одна за одною прийшла біда.

У червні не стало мами. Вона, “згoрiла” за місяць від oнкoлогiчної хвoроби. І замість білої мереживної сукні, яку сестрі пошили на випускний, Галя одягла чорну. Того ж літа вона стала студенткою, вступивши на той факультет, де викладав батько. Бабуся доглядала нас як могла, але хіба замінить хтось рідну матір дітям? А ось тато знайшов їй заміну досить скоро, вже за півтора року.

ЗНАЙОМТЕСЯ, ЦЕ ВАША МАМА

Діана була татовою аспіранткою і зуміла розрадити згорьованого сивочолого доцента. Вона з’явилась на порозі нашої квартири у старенькому пальті і чобітках, які вийшли з моди ще років п’ять тому. Але Діана була красива — висока, струнка, з довгим чорним волоссям до талії.

Батька не спинило те, що вона лише на кілька років старша від Галі. “Знайомтеся, це ваша мама “, — так він відрекомендував її нам. Ми й слова не могли вимовити у відповідь. Хіба може бути у нас інша мама? Але добросерда бабуся просила нас із сестрою прийняти батьків вибір: ” Не вічно ж будете поряд із татом. Виростете, розлетитеся у свої домівки. А як йому самому літа доживати? Люблять вони одне одного — то й ви будьте прихильними до Діани, не ображайте”.

Тахіба ж таку образиш? Гостра на язик, манірна, примхлива. Татусь бігав біля неї й не знав, як догодити. І почалися у нас сумні часи. Бабуся переїхала в інший кінець міста, до крихітної “кавалерки” із санвузлом у спільному із сусідами коридорі. Діана вважала, що жити під одним дахом із “колишнею тещею чоловіка” неприпустимо. І тато її послухав. Нас із сестрою Діана ненавиділа.

При батькові усміхалась, а коли ми залишалися з нею самі в квартирі, то постійно дорікала Галі за брудний посуд або не досить ретельно прибрану квартиру. Сама вона не втомлювала себе хатніми справами: ми варили, прали, прибирали самі. А мене Діана називала не інакше як “дармоїдкою” або “дeбiлкoю”. І дуже тішилась, якщо я приносила зі школи погану оцінку:

“А чого ж чекати від нещасної?” Чи помічав її нелюбов до нас батько? Я не знаю. Після cмеpті матері він, здається, утратив зв’язок із реальністю і ще більше заглибився у свою науку. А ми, мабуть, були для нього чимось на кшталт лабораторних мишок, які вимушено живуть в його помешканні, яких треба нагодувати. А далі — живіть як можете.

МИ ЗАЛИШИЛИСЬ УТРЬОХ

Батька не стало на початку 1990-го. Він ліг спати і не прокинувся. Серце. У його оргaнізмі експерт знайшов надмірну кількість препарату проти сеpцевої недостатності. Мабуть, батько тихо терпів бiль (так ми всі тоді подумали), не скаржився нікому, а потай ковтав ті пігулки. Певно, з вечора йому стало зовсім зле, він збільшив дозу. І серце не витримало.

Ми пoхoвали тата і залишилися з Діаною в квартирі утрьох. “Розміняй житло, — просила бабуся Діану. — Ти і дівчатка житимете окремо. Я свою “кавалерку ” продам і переїду до них”. А вона як зиркнула на неї: “Чи ви маєте розум? Трикімнатну квартиру у центрі міста, у старому будинку “люкс” обміняти на дві “панельки”? Щиро дякую, я вже нажилася свого часу у “хрущовці”. Не на таку натрапили, не віддам квартиру!”

Мабуть, треба було нам піти до суду і вимагати промусового обміну. Але хто б про це мав подбати: тиха дівчинка Галя-студентка чи моя 80-річна бабуся? Зломлені cмеpтю батьків, ми почувалися безпорадними перед напористою Діаною. “Дай мені трохи часу, — просила Галя. — Я все владнаю. Але зараз просто немає сили…” Ми із сестрою, замість того, щоб зблизитися, чомусь щораз більше ставали чужими.

Читайте також: НА РУМУНСЬКІЙ МОВІ СТРАВА НАЗИВАЄТЬСЯ SARMALE. ВИХОДЯТЬ ДУЖЕ СМАЧНІ І СОКОВИТІ ГОЛУБЦІ!

Тепер Галя не бігла додому після навчання, вона мала підробіток — прибирала в одній із приватних фірм, що тільки-но почали з’являтися в нашому місті. Нам треба було на щось жити. А грошей від Діани ми не бачили. Зате вона не скупилася на образи, приниження, а мені перепадали навіть стусaни. Галя тепер приходила додому пізно, втомлена, і Діана могла робити зі мною все, що хотіла.

Вона могла зачинити мене у моїй кімнаті, кинути шматок хліба і навіть у туaлет не випускати цілий день—щоб не заважала. Я чула за стіною чоловічі і жіночі голоси. Якісь люди сміялися, співали, танцювали під веселу музику. Іноді чути було тільки один чоловічий голос і дивні cтогoни із сусідньої кімнати.

Тоді я ще не дуже добре розумілася надорослих стосунках. Але якось підсвідомо відчувала, що там діється щось не те — таке, чого мені не варто бачити. Діана тепер була справжня краля, куди й поділась та дівчина у благеньких чобітках. Доглянута, модна, упевнена в собі, вона не шкодувала грошей на одяг і косметику собі. А мені і сестрі бабуся перешивала старі мамині сукні та плела речі з ниток, розпустивши татові светри. Отак ми жили.

РОЗБuТІ МРІЇ

Якось Галя прийшла з роботи радісна. “Послухай, що тобі скажу, — потягла мене до кімнати. — Скоро ми підемо від Діани. Я заміж виходжу. І тебе до себе заберемо, Володя згоден! Він тобі сподобається”. Тепер я жила мрією про переїзд. Уявляла собі високого, сильного Володю, який врятує нас із сетрою. Він справді був такий: широкі плечі, великі, сильні руки, сірі очі, які, здається, постійно випромінювали усмішку.

Але не склалося у них з Галею. За тиждень до- весілля ми з Галею їздили до бабусі і сказали Діані, що заночуємо там. Але Галя забула вдома креслення, які їй були потрібні із самого ранку в інституті. Ми повернулись. І застали Діану в обіймах Володі… Далі я пам’ятаю уривками. Діанине презирливе: “Чого дивишся, Галю? Вийди геть!” І потім ще:

“Ти думаєш, я з твоїм батьком з великої любові жила? Він старий був, ні на що не здатний. І добре, що довго не мучився і не мучив мене. Так, ти не помилялася тоді, коли проклинала мене, — це я його тими пігулками підгодовувала. Я! І що тепер, як ти це доведеш? Нема у тебе доказів, тобі ніхто не повірить!”

Галя плаче… Спирається спиною до стіни і знесилено сідає на підлогу. Володя намагається підняти Галю, але вона відштовхує його. Потім Галя підводиться, б’є його долонею в обличчя і вибігає геть за двері. Володя кидається услід, але його зупиняє холодний голос Діани: “Стій! Не чіпай її. Поплаче і прибіжить назад, ще й тобі в ноги кланятиметься. Кому вона потрібна вaгiтна? ” Ще пам’ятаю багато людей у білих халатах і міліційній формі — але це було вже вранці. Мою Галю знайшли на горищі нашого будинку. Вона пoвіcилася.

ЩО Ж ЗА ЗМiЮКУ ТВІЙ ТАТО ПРИВІВ?

На початку зими Володя переїхав жити до нас. Точніше, до Діани. Я щораз частіше залишалася у бабусі, жила у неї тижнями. Але мені було дуже далеко їздити до школи, а переводити до іншої — звичайної, не “англійської” — бабуся мене не хотіла. І возити щодня не мала здоров’я. Тому в домі Діани я все ж проводила більше часу, ніж у бабусі. До Діаниних стусанів додалася ще й хатня робота. Тепер на мені було прибирання, магазинні черги, навіть варити мене змушувала.

І карала, якщо щось у мене, десятирічної дівчинки, виходило не так. Якось я захвoріла. Лежала у своїй кімнаті і не могла підвестися з ліжка. Дуже боліла голова, було нестерпно гаряче. Моє тiло вкрили якісь дивні пухирці, які дуже сильно свербіли. Не знаю, скільки я так пролежала—два, три дні? Може й більше. Діана навіть не додумалась викликати мені лікаря.

Їсти мені теж не приносила: “Піди на кухню і зроби собі чаю, ледарко!” Зателефонувати бабусі я не могла, в її вбогій квартирці не було телефону. Але бабуся, передчуваючи недобре, приїхала сама. “Забираймося звідси, бідна моя дитино, — пригадую, як вона каже це мені, а по старечому обличчі течуть сльози. — Що ж це за зміюку таку привів твій тато додому…”

Бабуся збирає до сумки мої речі. Я ледве підвожуся з ліжка і допомагаю їй. За вікном вже вечір. “Ми поїдемо таксі?” — питаю бабцю. “Ні. Трамваєм тебе повезу, — зітхає вона. — Звідки у мене такі гроші, щоб у таксі роз’їжджати?” Я розумію, що іду назавжди зі свого дому. Такого рідного і теплого колись, але чужого і холодного тепер.

У вітальні весело потріскує пічка, біля якої колись ми любили сидіти усією родиною. А тепер Діана облаштувала тут собі спальню. От уже й постіль розклала, зараз вони з Володею спати прийдуть. А поки що обоє плеска-ються у ванній, ось і їхній веселий сміх звідти чути. Я востаннє дивлюсь на сині язички полум’я старої австрійської пічки і раптом ніби чую батькові слова: “Ніколи передчасно не закривай заслінку.

Будинок старий, димар не чищений. Чадний газ не має запаху і забарвлення. Він непомітний. Але cмеpтельний…” Я заворожено дивлюсь на вогонь і зачиняю заслінку.

МОЯ ТАЄМНИЦЯ

На похороні Діани і Володі я не була. Я лежала в iнфeкційній лікарні майже місяць, бо задавнена вітрянка дала ускладнення на ниpки. Нещасний випадок, чадний газ, безглузда cмеpть… Так думали усі. І тільки я знала правду. Минуло багато років, перш ніж я поділилася таємницею зі своєю бабусею.

На той час їй було вже 90, вона жила зі мною, моїм чоловіком і трьома нашими синочками у тій самій батьківській квартирі. Ми перебралися сюди відразу ж, як я вийшла з лікарні тоді, удитинстві.

Бабця продала “кавалерку”, ми зробили гарний ремонт, купили деякі меблі. І моя бабуся з усієї сили чіплялася за життя, щоб тільки поставити мене на ноги, щоб не віддали в інтернат, якщо її не стане.

“Не докоряй собі, дитино, — так мені сказала бабця. — Забудь. Не було такого — і край. Живи для своїх діток, люби свого чоловіка. І ніколи нікому не розповідай про це. То був нещасний випадок. Просто нещасний випадок”.

Бабця відійшла у вічність торік. І нині немає на світі людини, яка знає про те, що у десятирічному віці я відомстила за cмeрть батька і сестри. Але й сама стала вбuвцeю. Чи жалкую я про той свій вчинок, чи каюся? Якщо скажу, що так, то, мабуть, збрешу. Він не лежить тягарем на моєму серці. Лиш іноді я бачу вві сні маленьку дівчинку. У гарячці, вся вкрита бридкими пухирцями, вона тягне руку до заслінки. І блакитні язички полум’я враз стають червоними. А потім гаснуть…

Наталя

facebook