Далеко за селом, посередині поля, стояло дві хати. До них тулилися хліви, курники, дровітні.
Маленький хутірець – оазис життя працьовитих селян. Вони понасаджували фруктових дерев, малини і смородини. В садках бовваніли десятки вуликів. В одній оселі росла-виростала дівчина Марічка. Невеличка на зріст, жвава, рум’яна, а коси були в неї, як лляне волокно.
За матеріалами – “Є”.
Бувало біжить гладенькою польовою дорогою, то волосся так тріпоче, розвівається за спиною, що, здається, от-от підніме її до неба. Сміялася, мов дзвоник новенький. Жайвір, котрий у височині захлинався від сласної пісні, замовкав від дива-дивного.
Марічка залюбки навчалася у школі. Її обирали старостою класу. Редагувала стінгазету. Добрі здобутки мала і в спорті. Одним словом, перед нею вимальовувалося перспективне майбутнє. Славною дитиною тішилися батьки. Бо то була їхня не лише втіха, але й надія. При цьому тато з мамою розуміли, що колись таки донька мусить їх покинути. Аби чогось досягнути в житті, аби виплекана дівоча мрія стала дійсністю, слід далі гризти граніт науки.
Чарівна хуторянка хотіла навчати уму-розуму сільську дітвору. Вона для цього мала певні здібності. Бо ще коли навчалася в одинадцятому класі, то не один раз проводила уроки з первачками. Вчителі говорили, що непогано виходило. Малеча підвищувала бал усмішкою.
Коли настав час іспитів абітурієнтка на „відмінно” відповіла на всі запитання екзаменаторів. Першого вересня вона була вже студенткою педагогічного університету. Господи, яка то радість неймовірна! Їй здавалося, що щасливішої за неї немає у цілому світі. Не ходила – літала. Якби могла, то обцілувала й обняла всіх знайомих і чужих людей. Десь на третьому курсі, їдучи автобусом додому, Марічка познайомилася із хлопцем. Дорога завжди робить незнайомих людей ближчими.
Кваплячись на автостанції, Марічка підвернула ногу і каблук відлетів, як щось зайве в чобіткові. Стояла і дивилася розгублено на всі боки. Чекала будь-якої допомоги. Нащадки давніх лицарів її байдуже обминали. Жодний не горів бажанням занести її сумку до салону машини. Але ні! Знайшовся один сміливець.
Ходімо! Швидше! – сказав і забрав легкий багаж. Марічка, смішно підстрибуючи, добралася до автобуса, а коли зайшла в салон, то полегшено зітхнула. Ще трохи і поїздка до батьків могла не відбутися.
Не журись! – заспокоював парубок. – В селі я полагоджу взуття. Матиме вигляд не гірше нового.
Дорога додому була довгою. Поки автобус долав кілометри, то вони познайомилися і наговорилися.
Виявилося, що Гліб ще десять років тому став жителем великого міста. Після того, як не стало батька, мати вийшла вдруге заміж і вони покинули рідне село. Тепер хлопець повертався до немічної бабусі. От внук і мав опікуватися нею, вести нехитре господарство. А оскільки мав фах електрозварювальника, то не дуже й журився майбутнім працевлаштуванням. В спеціалістах високої кваліфікації завжди була потреба. Все ще було попереду.
У селі Гліб полагодив Марійчиного чобітка. Вона взула. Притопнула ногою.
Ого! Хоч у танець йди, – сказала і подарувала рятівникові щиру посмішку.
А чого б і ні? Давай зустрінемося увечері в клубі.
До того ще треба дожити, – мовила дівчина і пішла дорогою, котра вела за село в поля.
Невдовзі Марічка з Глібом відчули, що до них прийшло кохання. Хлопець, як тільки-но дізнавався, що дівчина навідувалася до родини, обов’язково міряв кроками чималу відстань. Не заважали ні сніг, ні дощ. Він не відчував втоми. Любов надавала сил і вела вперед, вказувала шлях, ніби яскрава зірка на небі.
Дівчина, після навчання, стала працювати в рідній школі. Вона викладала історію. Суджений трудився у колгоспі.
Одружилися. Чоловік пішов у прийми. До зятя претензій не було. Виявився працьовитим і порядним. Молода дружина невдовзі потішила новиною – стануть батьками. Саме в тієї пори в селі комплектували бригаду заробітчан. Чоловіки заради солідних грошей їхали на край світу, до берегів Тихого океану. Там, в місті Находка, розпочиналося грандіозне будівництво – зводився сучасний потужний порт. Запахло рублями, доларами і бонами. Охочих назбиралося чимало. Та багатьох відсіяли. Лінивих, питущих, з двома лівими руками не брали.
Гліб поїхав. Мав добру репутацію зварювальника. Попрощався з Марічкою, її батьками. Потім, аби старі батьки не бачили, притулився до дружини і, затамувавши подих, слухав рухи своєї майбутньої дитини.
Робота в будівельників спорилася. Платили добре. Українці завжди відзначалися сумлінною і якісною працею. Це ж бо завдяки їхньому розуму, здоров’ю, вмінню у світі повиростали міста, побігла нафта по трубах, довше стали жити літні європейські дами.
На об’єкті, де працював Гліб, сталося. З людськими втратами. Кран не витримав сильного вітру і впав на вагончик. Робітники саме в ньому сховалися від негоди. Гліб отямився в лікарні. Коли глянув на ноги – не міг і слова мовити. Ліва була коротша.
Коли одужав, став вчитися ходити вдруге. Муляв протез. Придбав ціпок. Поволі спогади відходили в минуле. Можна було б їхати додому, але не міг наважитися. „Кому потрібен таким?” – товклася в голові думка. „Яка з мене користь?”
Затявся, що тут залишиться на решту власного життя. Написав, щоправда, коротенького листа. Мовляв, покохав місцеву жінку. Одружився. Забудьте. Свідомо обманював і каявся.
Минали дні, місяці, роки. Багато змінилося на світі. Глібів син повернувся з армії. Посивіла, не розлучена і не овдовіла, Марічка. Ось вже і їй доручили очолити педагогічний колектив: за вчительську мудрість, сподвижнецькі ідеї.
Чимало разів, солідні та в чинах чоловіки, пропонували жінці руку і серце, підтримку і повагу. Та де там.
Навіть не хотіла слухати їхніх солодких, багатообіцяючих слів.
У мене є Гліб, – казала в такі моменти. – Він ще повернеться.
Надприродна сила кохання. Таїна ніким і ніколи не розгадана. Плин часу забирає від нас людей, події, речі. Оновлюється суспільство. Тільки любов має здатність вивершуватися над буденністю і ницістю, гонитвою за багатством і чорною заздрістю.
Через двадцять літ, знову на автостанції, Марічка зустріла Гліба. Переповісти досконало ту картину досить важко. А чи варто? Нехай своїм щастям втішаються тільки вони. Її лебединій вірності нехай щиро позаздрить кожна жінка.
Жінка не ховала радісних сліз. Дочекалася. Горнулася, і все просила тихо, аби чоловік не цілував заплаканих очей. Нехай біжать по обличчю струмочки і змивають начисто зажуру і печаль.
Автор – Михайло СОЛОВЧУК.
Фото ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
