Не в буквальному розумінні «псячій», звичайно, просто такій маленькій, що видно лиш обличчя клієнтів і та купа листя.
Взагалі її дивує, як люди з шаленою настирливістю вишукують гарні локації чи рослини, деручись в гори, чи пливучи в морі, а потім те все загиджують своєю присутністю в вигляді обгорток, пляшок, недопалків. Красива лицемірність.
А вона що? Вона не вишукує локації, а підглядає за життям через це віконечко в надії колись вирватися і полетіти. От тільки трохи заробить грошей.
– У вас вже є фото з осіннім листям, – перехоплює її погляд клієнт.
– Ні, – каже Жанна.
– Хочете, я вас сфотографую?
– Ні, дякую, – каже ввічливо, а в душі волає: «Боже збав».
– Ви до якої працюєте? – не вгаває клієнт.
– Пане, я після роботи не така ввічлива, – мило посміхається, хоч тон крижаний.
Це діє на багатьох. Чомусь люди сприймають її роботу, як вияв душі. Наче вона така завжди мила і усміхнена, терпляче вислуховує замовлення і запам’ятовує всі побажання, ладна пригостити за свій рахунок, коли щось наплутає. Така собі Ангелиця на мінімальній зарплаті. Те саме думає і її керівництво, наче воно дає їй самовиразитися і за це не дуже й треба багато платити. Так і чує:
– Жанночко, ви ж у нас працюєте, просиджуєте в цій будці повітря і крісло, може, пора і честь знати та нам за цю розкіш доплачувати? Тим більше вам видно з віконечка оту купу листя і стовбури дерев, а це, на хвилиночку – «плейс віз б‘ютіфул в‘ю»!
Цій думці сміється, а клієнт це сприймає на свій рахунок і тішиться, що вона розтанула:
– То о котрій?
– Тоді, коли приїдете на білому коні – одразу закінчення робочого дня. До побачення!
А й справді, он вона сидить в коморі, а коса її на дворі, то хай який принц її звідси забере в країну мрій. І придумає таке, що то казок в дитинстві перечитати. Ще треба підмести біля будки і сміття викинути, біжи. Попелюшко, біжи.
Отож, іде Жанна оминаючи листя і щаслива, що ще не стала ногою в собачу приємність – вже вдалий день. Раптом чує поруч рев мотора і голос:
– Я не на білому, це ж не принципово?
Вона пильно дивиться на хлопця, що таки вирішив її «врятувати» і відзначає, що, окрім наполегливості, має гарні очі.
– Ні, бо я ж не Рапунцель, – струшує короткими кучерями Жанна.
– А ви все без принців не можете?
– Та можемо, але так втовкмачують в голову стереотипи, що просто автоматично копіюєш побажання.
Коля виявив, що Жанна, хоч і не мила, як на роботі, але цікава і самоіронічна. А Жанна подумала, що казки їй таки пригодилися, бо скоро рік, як вони одружені і їхня казка з кожним днем все цікавіша і цікавіша.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
