fbpx
Історія
Жила-була маленька дівчинка, яка дуже любила свого батька. А він її зрадив. У неї нічого його не залишилося, крім старої сорочки. Вона з нею розмовляла. Витирала нею сльози

Казки виростають, як діти. Так здавалося Олені. Івасик-Телесик став Іваном, принцем з іншого кінця міста, у якого колись закохалась до безтями. Снігова королева – свекрухою, якій так і не вгодила. Маленька доня – принцескою, якій колись добра фея подарує щастя…

– Мамо, розкажи казку, – попросила Софійка. – Чарівну. Про принца. За матеріалами видання Наш День

Олена сумно усміхнулася. «Принц» Іван – Софійчин тато – помчав на летючому килимі, тобто, на «підтоптаній» автівці, куплені за спільні гроші, до нової пасії в сусіднє місто. Назавжди. Прихопив разом зі своїм одягом все цінне, що було в квартирі. І кинув на прощання, що все поверне аліментами. В Івана завжди були трохи дивні жарти.

– За морями-океанами жив принц, – почала Олена казку. – Коли йому було сумно, він утікав із замку й бавився з бідною дівчинкою, яка жила неподалік. А потім у неї закохався…

– І залишив її так, як нас тато? – сумно запитала доня.

Оленина кума якось сказала:

– Дуже дорослі казки ти придумуєш для Софійки. Ліпше з книжки прочитай. Бо твої вигадки швидше скидаються на серйозні життєві сюжети, аніж на чарівні оповідки…

Софійка чула мамину розмову з хрещеною і з цікавістю запитала:

– Що таке дорослі казки?

А потім свекруха прийшла за сервізом, який подарувала на Іванове день наpoдження.

– Чеський посуд. Дорогий. Синові подарований, – виправдовувалась.

Олена дістала з серванта сервіз. Принесла коробку.

Склавши посуд, свекруха безцеремонно відкрила шафу. Нічого Іванового, крім старої сорочки, там не залишилося. Зняла з вішака одяганку.

– Це – татова, – мовила Софійка, і потягнула до себе сорочку.

…Час збіг так швидко. Софійка виросла. Установа, в якій вона працювала пcихологом, шукала на роботу водія. З водіями не щастило. Той, що недавно розрахувався, сів за кермо після остограмлення. Вчинив aваpію. А попередній у службовій автівці коханок возив. Через це така буча виникла… Один із обдурених чоловіків мало офіс не розніс. Звинувачував не свою зрадливу благовірну, а керівництво, яке не слідкує за своїми підлеглими.

Після цього керівник, який ревно ставився до репутації установи, вирішив: пcихолог повинна спілкуватися з кожною людиною, яку братимуть на роботу. І з претендентом на вакансію водія – також.

– Скандалів нам не потрібно, – сказав. – Тож розраховую на вашу допомогу, Софіє Іванівно. – От, за кордоном такі вимоги…

Шеф любив розповідати, як їздив переймати досвід у країни Заходу. І намагався «приміряти» тамтешні правила до своєї установи.

Незабаром Софію покликали провести співбесіду. Немолодий чоловік, побачивши її, трохи занервував. Пcихолог глянула на його документи і… Знайоме ім’я, прізвище. Невже… батько? Але ж мама казала, що він виїхав. Проте реєстрація в паспорті вказувала, що чоловік живе тут, у місті. Назва вулиці і номер будинку – це адреса її бабусі по-батькові, яка, щоправда, ніколи не бажала бачити внучку.

Читайте також: ДИТИНОЮ Я ЖOРCТОКО ВІДOМCТИЛА МАЧУСІ ТА ЇЇ КОХАНЦЕВІ ЗА СВОГО БАТЬКА І СЕСТРУ. І НАВІТЬ ТЕПЕР НЕ ЖАЛКУЮ ПРО ЦЕ

Софія відкрила трудову книжку.

– Ви часто змінювали місце роботи. А водієм працювали аж шість років тому. Причина?..

Чоловік занервував ще гірше. Очі забігали.

– Ну, було, було… Зловживав трохи. Через проблеми, невдачі. Стрес знімав. Але тепер… жодної краплі. Ні-ні… А те, що змінював роботи… З ким не буває? Шукав, де платять більше. Бо обіцяють одне, а на руки отримуєш мізерію. Ще й вимагають бозна що…

– Сім’ю маєте?

– Як каже моя мама, не цінували мене дружини. Але навіщо вам ті байки?

– А хочете, Іване Петровичу, я вам розкажу дорослу казку? Жила-була маленька дівчинка, яка дуже любила свого батька. А він її зрадив. У неї нічого його не залишилося, крім старої сорочки. Вона з нею розмовляла. Витирала нею сльози. Скаржилася на свої дитячі негаразди. Мама дивилася на це і хвилювалася, чи все гаразд із доньчиним здоров’ям. Навіть водила до лікарів. Ті заспокоїли: просто дитина дуже сумує.

До речі, дівчинка відвоювала сорочку у бабусі – татової мами. Бабуся малу не любила, бо та була не схожою на батька.

Коли дівчинка підросла, почала ненавuдіти батькову сорочку. Хотіла її викинути. Не змогла… Це була його єдина річ.

Мама подобалася одному чоловікові. Донька, вона тоді ще була мала, раділа: у неї знову буде тато. Дядько Михайло приносив їй іграшки, смаколики. Потай від мами пригощав морозивом. Це була їхня велика таємниця. Але мама відмовилася від заміжжя. Пізніше пояснила: не пережила б, якби сімейне життя не склалося вдруге.

Мама помилилася. Цей чоловік виявився добрим і порядним. Жінка, з якою він згодом одружився, живе щасливо.

Мами не стало того дня, коли донька отримувала в університеті диплом. Мама поспішала на доньчине свято. Переходила дорогу. Машина збuла її на пішохідному переході. Водія так і не знайшли. Свідків також. Може й, хтось щось бачив, але не хотів говорити.

Після пoхoрону дівчині почав снитися батько. Від стpесу. Проявилося те, що боліло роками. От, тільки батькове обличчя завжди було нечітким. І не пам’ятає, що він їй казав… Сорочку вона береже досі. Вже й не знає навіщо…

Маму дівчинки звали Олена. А дівчинку – Софія.

– То ви… ви моя донька? Я одразу, коли вас… тебе побачив, то подумав… така схожість з моєю першою… Ви… ти мене звинувачуєш? Ну, розлюбив я Олену. Звинувачуєш?

– Ні.

– А як з роботою?

– Казка закінчилася…

– Це означає – до побачення? От, і чекай від дітей добра. Як каже моя мама…

У двері постукали.

– Софіє Іванівно, тут ще один претендент на вакансію водія.

– Хай зайде через кілька хвилин.

Софія стояла біля вікна, дивилася услід чоловікові, який виявився її батьком. Він прямував через дорогу до кнайпи «Золота рибка». Забігайлівку у їхній установі жартома називали «розбите крито».

Ольга Чорнa

facebook