Я дуже довго чекала, коли син виросте і нарешті почне самостійне життя, тоді я зможу піти від чоловіка з чистою совістю.
Не можу сказати, що він мене любив. Ми одружилися, бо я була при надії і саме це змусило нас жити разом вісімнадцять років.
Ніколи б не могла подумати, що та вечірка в подруги, танці в клубі і хлопець, який мене проводить додому, усе це вкупі дасть отакий результат.
Таке було враження, що я рахую дні до закінчення терміну ув’язнення, а не живу сімейне життя. Я не зраджувала чоловікові, не знаю чи він мені, бо мене це мало цікавило.
Сина я любила понад усе, як тільки взяла на руки маля, то зрозуміла, що хочу для нього безпечного світу, доброго оточення і люблячих батьків. Я ніколи з чоловіком не сварилася, мені здається, що й голосу не підвищувала.
Ми обоє знали, що маємо працювати заради дитини. Не пригадую, щоб ми говорили якісь пафосні речі щодо його майбутнього, чи бодай колись говорили щиро, але я була певна в Тарасові, як в собі щодо дитини.
В квартирі було чисто, наварено, спокійно. Все для дитини. Себе я поставила на паузу, хоч хотіла любові, тепла і ласки.
Здавалося, що мій чоловік-це такий собі пробник, ти просто маєш ним покористуватися певну кількість часу і тоді тобі за терпіння дадуть вже справжнього чоловіка, люблячого, надійного і багатого. Тому як тільки син поїхав вчитися, я вирішила, що з мене годі і сказала про це чоловікові:
– Тарасе, я впевнена, що ми обоє маємо право стати щасливими. Я цим правом маю скористатися і тобі того ж бажаю. Певна, в тебе є жінка, яка тобі подобається і ти мріяв про неї все життя. Ще не пізно.
– Ти про що?, – він не розумів, що відбувається.
Я не стала пояснювати, а почала збирати речі і лягла переночувати в кімнаті сина.
Мені тоді здавалося, що я почуваюся так через докори сумління, яке мені казало, що з чоловіком так не можна. Але я сказала собі, що буду щаслива без нього і на цьому крапка. Але на роботі мені стало зле і всі наступні аналізи показали, що мені треба боротися за своє здоров’я.
Чоловікові не хотілося нічого казати про свій стан, та й жити переїжджати вже не було сенсу, адже гроші були потрібні на лікування.
Чоловік пробував зі мною поговорити, але я закривала перед ним двері, перестала готувати їсти і прибирати. У мене не було на це сил.
Старалася не попадати йому на очі, бо виглядала я не дуже.
В душі була образа на долю. Як так? тільки взялася жити, бо я ще молода жінка, а тут таке. За що?Що за безглуздий жарт?
Дзвонила свекруха, далі мама, намагалися мене нарозумити, але я просто кидала слухавку. Ще їх мені бракувало для повного щастя.
Чоловік старався якось налагодити стосунки, купував квіти, лишав їх під дверима, якісь прикраси…
І хто таке радить? Я переступала і йшла по справах.
Не знаю як він дізнався, що я не ходжу на роботу і одного вечора він мене підловив, як я вилажу з таксі. Саме вилажу,бо сил у мене було дуже мало.
Він підхопив мене на руки, певно подумав, що я нетвереза. А далі побачив моє обличчя і все зрозумів.
– Чого ти мені не сказала? Ми ж разом прожили стільки. Хай буде, що ти мене вже не любиш, але ж я завжди до тебе добре ставився і ти мені ближча за будь-кого.
– Це просто несправедливо по відношенню до тебе і до мене!
З мене виходило все, і слова теж.
Я не можу винести того, що він за мною й тепер доглядає! Тепер прийдеться з вдячності ще стільки ж років жити і його обслуговувати?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
