Звичайно, що розмов було на ціле село, адже такого жениха кинула молода наречена перед вівтарем. Це мене аж втішило, що ще одна жінка вирішила чинити так, як їй велить серце.
Ще я сама життя не знала, як трапилося у мене кохання, так, те саме на все життя. Кавалеру було вісімнадцять, як і мені. Любили ми один одного, як у кіно і скоро я зрозуміла, що при надії. Ми одружилися під галас батьків і почали жити у квартирі Миронової бабусі. Здавалося б, то мав бути наш персональний рай, адже ми не маємо клопоту з пошуком житла, батьки допомагають з обох сторін, навіть я можу вчитися, бо мама періодично сидить з дитиною.
Але Мирон виявився ще тим гулякою і більше пильнував друзів, ніж мене й доньку. Я була певна, що коханий зміниться, просто варто трохи почекати, щоб виросла Алінка, поки я піду на роботу, поки … що?
Чоловік все частіше бував вдома, бо на роботу йти не хотів, не його це було. А я працювала в ветклініці медсестрою. Тварин я люблю, але робота там багато грошей не приносила.
Тоді тато мені знайшов роботу на одній фермі.
– Доню, там і будинок вам дадуть, і роботи більше, але й грошей більше. та й свіже повітря для Алінки дуже корисне, а ще, може, Мирон там якось знайде собі роботу, коли дружки його будуть в місті? Що скажеш?
Я погодилася і дуже серйозно поговорила з чоловіком, сказала, якщо він не поїде з нами, то ми не будемо так більше жити.
Ні, поїхав він зі мною, але не протримався і року, бо все йому смерділо, але я бачила інше – він просто шукає причину для того аби піти від нас. Я вирішила його не тримати, ще тоді думала, що він без нас одумається та почне, навпаки, більше цінувати і вернеться до нас з великим букетом квітів і ведмедиком для Алінки.
Минув і рік, і третій, я вже всіх в селі знала, але видно, не знала свого чоловіка, бо він так і не вернувся і якщо й телефонував, то для того аби позичити грошей. Я від дитини не планувала забирати гроші і давати здоровому чоловікові, тому шлюб скінчила.
Про те, що наш бригадир Микола сватається до молоденької агрономки знали всі. Але дівчина давала себе любити, але чомусь була завжди дуже холодна з нареченим. Він взяв на себе всі турботи і витрати на весілля, а вона спокійно собі працювала. Як жінка, я розуміла, що серце дівчини не лежить до Миколи. Тому все так і відбувається, а от чоловік був певен, що у тої просто такий характер і як тільки вони почнуть жити разом, то все зміниться.
І ось новина – весілля через тиждень, а агрономки й слід простив. Директор ходить злий, бо треба нового робітника шукати та вчити, а про нареченого й говорити нема що – пів статку витратив на весілля, якого не буде.
І ось ввечері стукає до мене… Микола!
– Інно, ти все знаєш.
– Так, але що я тобі пораджу?
– Ти нічого, ти тільки слухай… Виходь за мене. Я буду про вас з донькою піклуватися, ти ж мене знаєш, не люблю я тебе, але ти мені подобаєшся. Що скажеш?
– Але й я тебе не люблю! Для чого тоді женитися?
– Для того аби женитися. Сама бачиш, що ми обоє любили і що в результаті – ніякої сім’ї, то давай зійдемося заради сім’ї, а там як Бог дасть…
– Я подумаю.
Довго я думала, бо вже мала й красеня і кохання, а тут просто життя з його малими радощами. І погодилася.
І знаєте, коли від людини не очікуєш, а вона дає тобі в стократ більше, то є за що полюбити і покохати. У нас міцна родина і двійко спільних дітей, ніколи ми обоє не пожаліли про свій вибір, а люди що – поговорили і перстали. Хіба ні?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
