Ззовні гарне і світле приміщення зустріло мене темними коридорами і неприємним запахом. Я, навіть не одразу увійти туди змогла, надто різким був контраст між життям за територією і тут.
Олена мене зустріла радо. Показала свою кімнатку, провела екскурсію, з гіркою посмішкою розповіла про “радості” життя в старечому домі. Додому я їхала із одним єдиним твердим рішенням і з наміром будь, що зробити, як надумала. та несподівано мої діти виступили проти.
Я нещодавно в село своє рідне вирішила навідатись. Там у маминому домі проживає мій племінник із сім’єю і він часто запрошує мене на гостину.
Я за традицією обходжу всю рідню з візитами, забігаю до подружок дитинства. А потім, аж до світанку вдихаю п’янкий аромат квітучої будзини сидячі на гойдалці під хатою.
Цього разу все було, як завжди. Я відвідала рідню і подалась до подруг. Уявіть моє здивування коли я дізналась, що Оленку син із невісткою замість того, аби доглядати віддали в установу “де їй буде краще в тисячі разів”. І це в шістдесят вісім років?
Того ж дня я сіла на маршрутку і подалась у сусіднє село де і був отой старечий дім. Про цю установу я знала, як і всі наші мешканці, але от бути у її стінах мені не доводилось.
Враження було гнітючим. Прямо до сліз стало шкода Оленку, вона такого точно не заслужила.
— Я ж дім на сина свого переписала ще замолоду, – каже вона винувато, – Ще з першою невісткою ми гарно жили, а от із другою синовою дружиною спільної мови я так і не знайшла, – жалілась мені подруга з якою ми в дитинстві з однієї миски їли, – От і оселили мене у “комфортні” умови. Стіл, тумба і ліжко і то все пронумеровано. ото і все, що залишилось у мене в житті, – зітхнула гірко.
Ще коли я з Оленкою говорила, для себе вирішила, що заберу її додому. Ну а що? Квартира у мене простора, діти окремо мешкають. Разом собі будемо жити і вареники ліпити. Та й мені сумно не буде. Оленка ж ніби як сестра і побалакати буде про що, згадати минуле, посміятись, поплакати.
Коли я про своє рішення дітям розповіла, вони несподівано проти виступили. Син прямо категорично проти такого. У них тисячі “А якщо”, “Мамо, а ти подумала, що буде?”.
Донька теж говорить, що я поспішаю і не повинна іти на поводу жалості. Кота із того треба доглядати, а я хочу стареньку і не надто здорову жінку до себе узяти. Перш за все, це відповідальність і велика.
Я сказала, що подумаю, але вважаю, що думати тут нема про що. Мені дуже шкода Олену і маю своїм обов’язком допомогти їй.
Ну хіба ж я не права?
Валентина Т.
01,06,2023
Головна картинка ілюстративна.
