Нещодавно у мене був ювілей 40 років. І колишній чоловік з яким ми уже рік як розлучені після двадцяти років шлюбу, прислав подарунок. Дорогий, дуже. Але побачивши його, я плакала, а ось моя мама – навпаки. Вона каже, що раніше у всіх на горищі все це було готове на всяк випадок. І нічого, люди жили і ніхто не жалівся. Сказала, що я ще й подякувати повинна, бо зроблено дійсно майстерно і якісно.
Ми з чоловіком прожили усе життя мов на вулкані. У нього характер такий. Тут тихий і лагідний, а через секунду у домі буря. Я людина спокійна, навіть флегматична. Голос підвищувати не вмію, але й на шию до себе нікого не пущу. От так і жили. Він – вогонь, я – вода. Двоє дітей уже в інституті.
Я не виношувала думок про розлучення. Просто одного ранку встала і зрозуміла, що все! Я навіть речей із нашого дому не забирала. Джинси і улюблена кофтина, сумочка з документами, ось і все з чим я рушила у нове життя. Чоловік спочатку думав, що я маю когось на стороні. Ну не міг він зрозуміти, що пішла я не до когось, а від нього.
Пів року спокою мені не давав, все просив повернутись. Але я рішення свого змінювати не мала наміру. Врешті і він здався. З дітьми спілкується, інколи телефонує і мені, але розмовляти з ним я не можу.
А місяць тому у мене ювілей був – 40. Святкувати не прийнято, але куми і знайомі прийшли вітати. Не з ювілеєм, а з новим життям без чоловіка, якось так. Жарили шашлики, аж ось у двір заїхав бус. Ми вирішили, що помилково, але ж ні у них папери на доставку були саме на моє ім’я. Коли ж дивний подарунок, як виявилось від колишнього, вивантажили, я остовпіла. У гостей щелепа від несподіванки відвисла.
Це був пам’ятник з моїм фото і датою народження. Річ дійсно гарна. Якщо чесно, я б саме такого й хотіла, але… Подруга, що була присутня аж розплакалась. Усі були вражені.
Я б викинути ту річ, але мама була проти. Вона каже, що раніше у всіх на горищах стояли підготовлені хрести для всієї родини. Замовляли не тільки їх, а й по своєму розміру у столяра останнє ложе в якому спочиватимеш вічно. І нічого, жили.
Мені сам пам’ятник подобається і дуже, але якось не по собі тепер навіть до гаражу заходити. Діти теж посміялись від душі і сказали не звертати уваги, мовляв за кордоном і місця собі на майбутнє купують і нічого.
Я заяву на всяк випадок занесла до відділку. Але діти кажуть, що тато їх зійшовся з якоюсь жіночкою. Живуть і вона при надії уже. А мені той подарунок спокою не дає. І, що з ним робити тепер? А головне: до чого воно оте все?
Жанна Дмитрівна К.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
