fbpx
Історії з життя
А потім в інтернеті дочку знайшла її бабуся по матері. Почала писати, що хотіла б бачити внучку, вона вже зовсім стара. А потім до листування приєдналася і рідна мати – мовляв, прости, дочка дорога, винувата я перед тобою, приїжджай до мене. І два роки тому моя донька все ж поїхала жити до тієї зозулі у велике місто

Ось часто слово «мачуха» сприймається, як щось негативне, навіть в казках. Я в дитинстві читала «Попелюшку», дивилася фільм і просто терпіти не могла таких жінок, навіть не підозрюючи, що таке «звання» буде і у мене. Тільки ось вийшло все навпаки: це я гарувала за трьох і догоджала в усьому, а названа дочка мене зрадила! Та ще так негарно це зробила!

В юності я дізналася, що дітей мати не можу, тут я пропущу подробиці через що саме. Може тому я ніяк не могла вийти заміж: перед залицяльниками я нічого не приховувала. Гуляти вони зі мною гуляли, і відносини були, але пропозиції ніхто не робив. Я була зручна жінка – перейматись власне і не потрібно було, як і щось обіцяти. Але до 30 років взяла така туга – у всіх подруг родини, а я самотня.

Вирішила познайомитися по оголошенню в газеті: тоді ще не було інтернету. Це мав бути серйозний чоловік, який готовий до одруження. Я знайшла такого, причому вже з дитиною: самотній батько, живе в своєму будинку в передмісті, в селі, має доньку півтора років, матір їх покинула. Стали листуватися, а потім зустрілися у нас в місті, він з донькою приїхав. Мала така, прям дзвіночок, волоссячко світленьке, очі блакитні. Я скоріше в неї відразу закохалася, ніж в цього чоловіка.

Ну що, вирішили ми жити разом. Моя мама плакала, коли відпускала – куди ж ти, міська, в село, та ще й дитя на себе береш, може, ще знайдеш в місті своє щастя ?! Але я вже твердо вирішила – у мене є сім’я! Виявилося, що мати дівчинки їх покинула, поїхала до якогось там чоловіка по великій любові, який її з дитиною не брав. Вона навіть ніколи не дзвонила і не писала, їй було все одно! Через рік я вийшла заміж, дівчинка мене мамою стала називати. Я навчилася робити все: городи полоти, картоплю копати, за курми і свинями доглядати. Чоловік працював, а я донькою займалася.

У малій я розчинилась і з рук її не знімала, поки вона маленька була. Обожнювала її наряджати – собі зайвого з одягу не куплю, але їй плаття мереживне на свято завжди візьму. Увечері чоловік з роботи приходить, я йому швидко щось на стіл і до доньки біжу, казку на ніч читати. Я знала, що вона любить їсти, готувала їй смачненьке. Коли вона в школу пішла, всі вчителі дивувалися, як вона добре вже підготовлена: читає і вміє рахувати. Ласкава була дівчинка, розумна, тільки ось років в 14 стала псуватися – компанії до ночі гульки.

Звичайно ж, вона знала, що я їй мачуха, адже в селі живемо! Ось саме з 14 років вона стала мені це пригадувати – якщо я їй щось скажу, то вона мені відповідає:

— Ти не мати, не маєш права мене повчати!

Я заплачу, вона мене обіймає, вибачається, в щічки цілує. По селу говорили, що дочка вся в рідну матір пішла – і зовні схожа стала, і вперта і така ж, волелюбна. Я навіть ревнувала, слухаючи такі розмови.

А потім в інтернеті дочку знайшла її бабуся по матері. Почала писати, що хотіла б бачити внучку, вона вже зовсім стара. А потім до листування приєдналася і рідна мати – мовляв, прости, дочка дорога, винувата я перед тобою, приїжджай до мене. У неї квартира двокімнатна в великому місті, у чоловіка машина є, і все у них в шоколаді. Дочка притихла, стала якось мене цуратися, косо дивитися. Я відчувала – ой не до добра це! Перестала бути зі мною ласкавою, навіть якщо я плачу – не обійме!

А два роки тому вона поїхала – до неї, цієї матусі-зозулю. Має право – повнолітня. Я так плакала, просила залишитися, пропонувала в місті жити зі своєю бабусею (моєю мамою), хоч і не рідною, але все ж! Дочка ні в яку, просто зібрала речі і поїхала. Спочатку телефонувала, тепер перестала.

Дзвоню я – вона рідко відповість, тільки на свята піднімає трубку і взаємно вітає без ласки в голосі. У соціальній мережі дивлюсь на її фото, і душа волає: там вона з мамою – то вдома, то в місті гуляють, то за святковим столом. Як кращі подружки! Навіть «клас» ставити не хочеться. А вона до мене на сторінку і не заходить навіть!

Ось, покинула вона мене, тепер і знати не хоче! Живу я з чоловіком, який майже світу білого через оте заливання за комір не бачить – йому все одно. Напевно, я тут винна, робила для нього все машинально – погодую, сорочки погладжу, та й добре – а в іншому він сам розбереться! Ось і почав засиджуватись з мужиками, а мені було все одно – прийде додому і відіспиться! А він зовсім кермо втратив, я тільки зараз це помітила. І так мені зараз прикро – плачу кожен день, заспокійливі п’ю! І ніби ж я життя прожила не дарма і робила все правильно, а сиджу мов та бабка  – біля розбитого корита.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page
facebook