— А я цей, – зам’явся В’ячеслав коли прийшла пора готуватись до того, аби провести Галю у останній путь, – Я тут до чого? Я ж їй і не чоловік, просто жили разом трохи. Чого я маю гроші давати? Їх у мене немає. Так і в неї ж дочка є. До неї ідіть. Я яким боком?

У останню путь Галю проводжали за кошти громади. Навіть обіду не робили, бо просто ніхто того оплачувати не став. Люди здивовано перешіптувались і всі дуже шкодували жінку, хоч вона, напевне, саме на таке і заслуговувала, якщо вже геть відверто.

— Ти ж розумієш? – сказала Галя донці, – Якщо постане питання вибору, я зроблю його не на твою користь. Тобі скільки? Чотирнадцять? Через три роки скінчиш школу і повієшся у доросле життя. А я? Зі стінами розмовляти залишусь? Оце вже ні. Я житиму з В’ячеславом, хай як ти до нього ставишся.

Дівчинка ковтала сльози і ще щось намагалась довести мамі, але та вже не слухала. Для неї усі оці доньчині слова і почуття були не важливими і не зачіпали жодної струни в душі. Вона вже давно зробила вибір на користь чоловіка. А донька? А донька підросте і все зрозуміє. А якщо ні? Ну що ж, усім любою не будеш.

— Ось, – вручила донці на її вісімнадцятиріччя конверт і величезну сумку. – От тут тобі на старт. Що хочеш роби з ними: витрать , прогуляй, викинь. Але більше ні копієчки від мене не отримаєш. Цей дім тобі дав усе що мав. Далі вже сама. Не маленька.

Дівчина тоді склала свої речі у ту картату торбину і пішла не озираючись. Ніяких емоцій. Вона давно зрозуміла, що до неї у цьому домі всім байдуже. Вона дивилась вперед. Десь там позаду залишає все найприкріше, найнеприємніше, залишає сльози і самотність, залишає байдужість. Попереду у неї тільки світло. Вона знала. Відчувала і все тут.

А Галя з В’ячеславом на заробітки подались. Років з десять були в Італії. Розбудували свій дім і відклали чималу суму “на старість”. Вирішили придбати квартиру у столиці аби здавати і не думати будучи сивими про те, щоб рахувати копійки з пенсії. Уже й приглянули собі яку братимуть, як відчула себе Галя зле.

Діагноз був невтішним. Можливо пів року Галя ще на цьому світі і затримається, але і це лиш з умовою, що пройде усі курси потрібні у таких випадках.

— Ні і ще раз ні. – сказав В’ячеслав тоді у кабінеті, – Якщо надії немає, то навіщо усе це. Звідки брати на те тисячі? Ми додому поїдемо. У кожного свій вік, якось воно буде.

“Якось” і було. Обладнав для дружини В’ячеслав не кімнату, ні:

— Ви що? Я не з можу в одному домі от так жити, – сказав.

Переселив дружину у літню кухню.

— Я тут умови зробив, – показував єдиній подрузі Галини, як всунув на шість квадратів і спальню і вбиральню і кухню. – А що їй ще потрібно? Та й навіщо вже?

Галина ж не пручалась. Узагалі на нього не дивилась. Мовчала, стала, мов велика лялька: ходить їсть, відповідає односкладово і дивиться на світ великими скляними очима.

— Нін, – телефонує подруга Галини до її доньки, коли матері геть кепсько стало, – Не знаю, що там між вами було, та й не треба воно мені. Твоя мама… Вона ще тут, ще розуміє все. Може ти приїдеш? Вона ж про тебе лиш говорить. Інколи, якщо починає заговарюватись, мене твоїм ім’ям називає. Усе прощення просить. Приїдь, Ніно. Це ж мама твоя…

Донька ні слова не сказала. Лиш наступного дня листоноша приніс до будинку Галининої подруги переказ – вісім тисяч гривень від доньки Галі. «Якщо мама ще при тямі, вона зрозуміє, що то за гроші. Скажіть, що я борг повернула. А прощення вона не там шукає. Викличте їй священика, а від мене вона його не отримає». Оце і все.

Галини не стало за три місяці. Мов свічечка розтанула, змінилась до невпізнання.

Кажуть, за все у житті доведеться платити. Прийде черга і В’ячеслава, напевне. А зараз він придбав квартиру у столиці на зароблені разом з Галиною гроші. У нього вже й дама з’явилась.

А Галя? Про неї нагадують лиш сині очі її онука. Хлопчика, якого вона ніколи не бачила і знати про появу якого не хотіла ніколи. Заросло і місце її останнього спочинку. Навіть таблички якої немає. Був горбочок, так і той з часом зник…

Автор Анна Корольова.