Як тільки Іванченко увійшов до цього готелю, він одразу зрозумів, що потрапив у минуле століття. А може й позаминуле.
Хоча, яким ще може бути ще готель у маленькому провінційному містечку, яке, здається, навіть непозначене на географічній карті?
— Ліжко хоч у номері є? — з іронією спитав він у суворої жінки на рецепції.
– Є, – кивнула та. – Там три ліжка. Увечері до вас підселяться ще двоє людей. Майте на увазі — туалет з умивальником не всередині номера, а навпаки, через коридор. А, і ще одне, – згадала жінка, – у вас там є телевізор з супутниковою антеною.
— Мені телик не потрібен. Мені головне, щоб було де переночувати, – посміхнувся Іванченко. — А завтра я вже від вас поїду.
Він, не заходячи в номер, помчав у справах.
Коли ближче до ночі Іванченко знову з’явився в готелі, у його номері вже яскраво горіло світло, і там господарювали двоє чоловіків.
– Іванченко. — чоловік по черзі потиснув кожному руку.
— Петренко, — представився йому другий.
— Сидоренко– представився третій.
Після цього всі троє засміялися.
— Нас що навмисно зібрали в одному номері? — пожартував Іванченко.
Знову засміялися.
— Ну, гаразд, панове, — Петренко потягнувся і позіхнув, — Я з вашого дозволу включу телевізор на півгодини. Подивимось новини, та й ляжемо спати. Завтра мені знову на об’єкт.
— Я, якщо чесно, теж уже позіхаю, — зізнався Сидоренко. — Втомився на цьому будівництві. Завтра знову рано вставати.
Увімкнули телевізор і всі дружно почали готуватися до сну, вмиватися та чистити зуби, бігаючи у санвузол. Тому їхні двері раз у раз гримали, і довгим коридором йшло відлуння.
Коли всі, нарешті, заспокоїлися, Іванченко, уже роздягнувшись, раптом закрутив головою на всі боки.
— Панове, а ви не знаєте, де тут у них вимикається світло? — спитав він з подивом. — Вимикача чомусь не видно.
— Десь має бути, — обізвався зі свого ліжка Петренко. — Подивися на стіні біля дверей. Зазвичай вимикачі там.
— Та я дивлюся, — знизав плечима Іванченко. — Однак нічого схожого на вимикач не бачу.
Петренко і Сидоренко одразу ж прийняли на ліжках сидяче положення і теж здивовано крутили головами. Потім вони, все ж таки, підвелися і теж почали обстежувати номер.
Хвилин десять всі троє болісно шукали вимикач. За картинами, за телевізором, у шафі навіть під ліжками подивилися, але так нічого і не знайшли.
— Може, у них тут розумна система, яка сама вимикає світло? — Припустив Іванченко. – Зараз же таке рекламують. Типу «розумний будинок». Коротко кажучи, треба нам усім лягти на свої ліжка, може, тоді автоматика й спрацює.
Всі знизали плечима, трохи засумнівалися, але все ж таки дослухалися поради Іванченка, знову лягли у свої ліжка і стали чекати.
Чекали досить довго, але світло все одно не вимикалося.
Тоді Сидоренко додумався плеснути в долоні і виразно, наказним тоном сказати:
— Світло, відключись!
Але це не спрацювало.
Вимкнули телевізор, однак світло все одно наполегливо горіло під стелею, як полуденне сонце і нестерпно різало очі.
— Може нам все ж таки збігати на рецепцію і спитати, куди вони заховали вимикач? — Простогнав Сидоренко.
— Ще чого, — промимрив Петренко. — Засміють. Скажуть, приїхали телепні, не можуть навіть самі вимкнути світло. Нам потрібно ще раз пошукати вимикач. Уважніше…
Знову всі троє почали повзати по номеру рачки, заглядаючи в усі щілини і дірки.
— Що ж це за нісенітниця?! — Не витримав Іванченко. — Вони що, під час ремонту забули повісити вимикач. Може маляр його помилково заштукатурив?
— До речі,— схаменувся Петренко. — А хто ввімкнув у номері світло? Сидоренко, ти ж прийшов сюди першим.
— Коли я зайшов у номер, світло вже горіло. — Сидоренко замислився. — Але ж я прийшов сюди не один, а з тією тітонькою, яка сидить внизу. Вона мені показала, де знаходиться моє ліжко. Слухайте, а може вона ввімкнула світло за допомогою якогось пульта?
— Точно! — Зрадів Петренко. — Потрібно пошукати пульт. Не могла ж та тітка забрати його з собою.
Тепер усі почали шукати незрозуміло який пульт.
Шукали довго, не знайшли. Тоді взялися досліджувати пульт від телевізора та від супутникової антени – раптом там є якась особлива кнопка?
І в ту мить, коли вони вже зовсім зневірилися, в кімнату зазирнула та сама жінка знизу.
— А ви чому не спите? — спитала вона суворим тоном. – У нас у місті прийнято економити електроенергію.
— Та як тут спати, коли ми не можемо вимкнути світло? – хором закричали чоловіки. — Де ж ви сховали вимикач?
— Ви що взагалі… — Жінка подивилася на чоловіків як на недоумків. – Вам, що важко визирнути з номера? Вимикач знаходиться з цього боку! Поряд із дверима! Важко здогадатися, правда? А ще, напевно, на роботі вдаєте із себе вчених?
Жінка сердито зачинила двері, потім пролунало дзвінке клацання, світло згасло і в коридорі почулися кроки, що віддалялися.
— А зараз вже дванадцята ночі, — видихнув Іванченко. – Рівно три години ми шукали цей клятий вимикач.
І тут у кімнаті почався голосний регіт.
Фото ілюстративне.
