Аня затишно влаштувалася на дивані в кав’ярні та чекала на своє замовлення. Вона частенько заходила сюди за капучино та еклерами, щоб підняти настрій перед робочим днем.
За вікном сипав сніг. Аня з насолодою зробила ковток гарячезної кави. За столиком навпроти сиділи дві дівчини. Очевидно, подруги.
— Слухай, я тут днями зіткнулася з дівчиною мого колишнього. Ось чесно, лякало горохове! І що він у ній знайшов?
— Може, борщі готує смачні? Чи інші чудеса творить? – Розсміялася подруга.
— Та ну, облиш! Ось подивися на її фото у Фейсбуці. Личком щось не вийшла.
Дівчата захихотіли, а Аня застигла на місці. Їй згадалися мамині слова, які вона у 7 років підслухала у розмові з батьком. «Анька наша не красуня. Личком не вдалася, хай хоч вчинками себе прикрашає».
Доросла Аня ретельно стежила за зовнішнім виглядом. Але хоч би як вона не старалася, все одно відчувала себе недостатньо красивою. Мама часто говорила: «Вище носа, дівчинко моя. Красою не світишся, то розумом братимеш. Вчися, старайся, щоб самотньою не залишитися».
У школі вона соромилася своєї безглуздої зовнішності та хлоп’ячої фігури. В інституті навчилася зі смаком одягатися та фарбуватися. Навіть хлопця завела. Але чомусь він дозволяв собі жарти щодо «плоскої фігурки» та «гуліверівської ступні». Аня зрозуміла, що навіть розумну її навряд чи хтось покохає. Упокорилася і жила далі.
Допивши каву з тістечком, вона побігла на роботу. В обід їй треба було заскочити до подруги, щоби погодувати кота і полити квіти. Алла поїхала на кілька тижнів до Тунісу, а її чоловік рідко бував удома.
“Якщо перетнуться випадково, він на Аньку навіть не подивиться”, – подумала Алла і спокійно поїхала у відпустку.
Вдома у подруги Аня насипала корм сонному Василькові, потім взялася за квіти. За стіною грала музика. Дівчина впізнала мелодію і почала підспівувати. І раптом їй стало так добре у цій квартирі. Від цієї пісні. Серед квітів. Вона відчула себе легкою та повітряною. Сама не помітила, як почала пританцьовувати, милуючись квітами та… собою.
Раптом почулися голоси.
Аня обернулася і побачила двох чоловіків. Володю! Чоловік Аллочки. Ще й не один. Обидва виглядали здивованими. «Яка ганьба!», — промайнуло в голові дівчина.
– Аню, привіт. Це мій друг Костя. Ось заїхали документи забрати. Ти так добре танцювала, що ми не могли відірвати очей. Вибач, що завадили.
– Я… мене… Алла попросила.
Аня поспішила до дверей та не помітила під ногами кота. Перечепилася і ніяково розтяглася на підлозі. В очах потемніло.
Отямилася вже в палаті.
– Добрий день. Як ви? Я Віка, ваша сусідка. У вас невеликий струс, але лікар сказав, що все нормально. До вас кур’єр приходив і молодий чоловік із квітами. – Дівчина привітно усміхалася.
– Дякую, – тільки й змогла вимовити Ганна.
Потім обережно встала, підійшла до вікна та відкрила пакет. У ньому були фрукти, сік та її улюблені еклери. Мабуть, від Алли та її чоловіка.
Вона потяглася до квітів і побачила записку. «Анечко, одужуйте. Такій симпатичній дівчині, як ви, не місце у лікарні. Запрошую на виставку квітів. Відмова не приймається. Костя».
Аня опустила обличчя в білі хризантеми, заплющила очі від щастя і побігла обіймати сусідку по палаті.
Краса необов’язково має бути яскравою та помітною. У кожної дівчини вона своя. Іноді вона тепла і йде зсередини.
Як ви вважаєте, чи є майбутнє у Аня та Кості?
Галина Coколенко.
Фото ілюстративне.
