Зазвичай він два рази на тиждень забігав до Лілії Вікторівни. Якщо треба – до магазину зганяти, сміття винести. Якось диван їй навіть відремонтував, ще послужить. І завжди спокійний, упевнений. А зараз геть на знервований.
Лілія Вікторівна завжди побоювалася – навколо стільки всього твориться!
– Денисе, а можна спитати, навіщо тобі гроші? І скільки це – “багато”?, – Лілія Вікторівна навіть стривожилося.
Денис – її старший онук. Гарний та добрий хлопець. Рік тому школу закінчив. Працює та навчається на заочному. Начебто батьки нічого поганого про нього не казали, не скаржилися. Але нащо йому багато грошей?
– Я поки не можу тобі сказати, але я точно віддам, – Денис знітився, – тільки не одразу, частинами.
– Ти ж розумієш, що я живу на пенсію, – Лілія Вікторівна не знала, як вчинити, – То скільки тебе потрібно?
– П’ятдесят тисяч.
– А чому ти не хочеш попросити у батьків? – Лілія Вікторівна запитала машинально, заздалегідь знаючи, що відповість Денис. Батько його, зять Лілії Вікторівни, завжди був дуже суворим. І вважав, що син має вміти сам вирішувати свої проблеми. Відповідно до віку. І не лізти туди, куди не треба.
– Вони не дадуть, – на підтвердження її думок промовив Денис.
А раптом він потрапив у якусь історію? І якщо вона дасть гроші, то буде ще гірше? А раптом навпаки, якщо не дасть, Денис матиме проблеми?
Лілія Вікторівна зацікавлено подивилася на онука.
– Бабусю, ти не думай, нічого поганого, – Денис розцінив її погляд по-своєму, – я тобі віддам за три місяці, обіцяю! Ти що, мені не віриш?
Мабуть, треба дати. Навіть якщо не віддасть. Має бути хоч одна людина на світі, яка може його підтримати. Він не повинен втратити віру в людей. У мене ці гроші лежать про всяк випадок. Може, це і є той випадок. Денис до мене прийшов. Про свій похорон мені наче рано думати. Та й, якщо що, поховають. Про живих треба думати, ось що. Про живих. І близьким довіряти своїм!
Кажуть, що якщо в борг даєш – прощайся з цими грошима. Молоді зараз такі дивні. Іноді й не знаєш, що в них на думці. А з іншого боку, онук мене ніколи не підводив!
– Добре, я тобі дам ці гроші. На три місяці, як просиш. Але може буде краще, якщо знатимуть батьки?
– Бабусю, ти ж знаєш, я тебе дуже люблю. І завжди виконую свої обіцянки. Але якщо ти не можеш, я спробую взяти кредит, я працюю.
Вранці Лілія Вікторівна пішла в банк, зняла потрібну суму і віддала онуку.
Денис засяяв, поцілував бабусю і подякував:
– Дякую, бабусю, ти для мене найближча людина. Я поверну – і помчав.
Лілія Вікторівна прийшла додому, налила собі чаю і замислилася. Скільки разів у її житті були моменти, коли їй конче були потрібні гроші. І завжди була людина, яка її виручала. Нині часи змінилися, кожен за себе. Ох, непрості часи!
Через тиждень Денис забіг до неї у чудовому настрої:
– Бабусю, тримай, ось частину грошей, я аванс отримав. Чи можна я до тебе завтра не один зайду?
– Звісно заходь, я твій пиріг улюблений спечу, з маком, – усміхнулася Лілія Вікторівна. І подумала, що добре, що зайде. Може хоч усе проясниться. Хотілося переконатись, що у Дениса все гаразд.
Денис прийшов увечері. Не один. Поруч стояла худенька дівчина:
– Бабусю, познайомся, це Ліза, Лізо, це моя улюблена бабуся Лілія Вікторівна.
Ліза мило посміхнулася:
– Здрастуйте, Ліліє Вікторівно, і дякую вам щиро!
– Проходьте, дуже приємно, – Лілія Вікторівна з полегшенням видихнула. Дівчина їй з першого погляду сподобалася.
Усі сіли пити чай із пирогом.
– Бабусю, я раніше тобі не міг сказати. Ліза дуже хвилювалася, у її мами несподівані проблеми зі здоров’ям. А допомогти нікому. А Ліза така забобонна, заборонила мені говорити, навіщо гроші. Але тепер усе гаразд, її маму прооперували. Прогноз хороший, – Денис ніжно подивився на Лізу, – Так?, – І взяв її за руку.
– Дякую вам, ви дуже добра, я дуже вам вдячна, – Ліза відвернулася і шморгнула носом.
– Ну все, Лізко, не плач, все позаду, – Денис підвівся з-за столу, – Бабусю, нам пора, я піду проведу Лізу, пізно вже.
– Давайте, дітки, добраніч, хай усе буде добре, – Лілія Вікторівна перехрестила їх услід.
Виріс онук. Хороший хлопець. Правильно, що я йому повірила. Тут не тільки в грошах справа. Просто ми стали з ним ближчими.
Денис через два місяці віддав усі гроші та розповів Лілії Вікторівні:
– Уявляєш, лікар сказав, що встигли. Якби тоді ти не допомогла, все могло б просто закінчитися. Дякую, бабусю. Знаєш, я тоді не знав, як допомогти Лізі. А тепер я повірив, що у житті завжди знайдеться хтось, хто допоможе у скрутну хвилину. Знаєш, я для тебе все зроблю, ти найкраща на світі!
Лілія Вікторівна погладила Дениса, як у дитинстві, по волоссю:
– Гаразд, біжи. Заходь із Лізою, буду рада!
– Звісно зайдемо, – Денис обійняв бабусю.
Лілія Вікторівна зачинила за ним двері і згадала, як їй ще її бабуся казала:
” Своїм завжди допомагати треба. Так у нас пращури завжди робили. Хто сам обличчям до всіх, до того й близькі не спиною! Не треба про це забувати2.
