– Ніколи я в чудеса особливо не вірила, – каже Валентина, – та й за 45 років життя мені жодного разу не діставалося нічого, щоб не було оплачено. Крім нещодавнього випадку.
Валентина 10 років тому залишилася вдовою з 12-ти річною донькою на руках.
– Жити важко, – підтверджує вона, – мама моя нічим особливо мені не допомагала, у мене ще молодший брат з сестрою були, вчилися обоє. Так, власне, коли чоловік був живий ми теж не шикували.
Валентина з чоловіком, зважилися на іпотеку, але разом вони виплачували її тільки 4 роки. Більшу частину боргу перед банком жінці довелося оплачувати вже одній. А ще треба було ростити і навчати доньку Марину. Одягати не гірше, ніж подружки одягалися, утримувати, поки дівчина вчилася в інституті.
– Влітку Маринка інститут закінчила, – продовжує Валентина, – я думала легше стане, удвох будемо працювати. За іпотеку хвостик тільки залишався 50 тисяч. Але дочка розсудила по-іншому:
– Я заміж виходжу, я його люблю і я все вирішила.
– Ну вирішила, – каже Валентина, – так вирішила.
На питання, де жити будуть молоді, дочка відмахнулася: «не з тобою ж». Але Маринка розходилася – хочу весілля.
– Був би живий татусь, – сльозами дівчина вистеляла дорогу до свого бажання, – він би мене видав заміж, як годиться. А я хочу і біле плаття, і фотосесію, і машини, і гостей!
– Краще на житло прибережіть, – хитала головою бабуся, матір Валентини, – кого дивувати зібралися?
– На весілля, природно, грошей не було, – згадує Валентина, – свати майбутні мали накопичення, а мені довелося від сліз дочки кредит брати. Гаразд, думаю, у всьому тепер заощаджуватиму, раз одна. Нехай буде весілля …
Торжество відбулося, молоді пішли на квартиру, почали збирати на перший внесок. А Валентина практично сіла на хліб і макарони: платити потрібно було тепер два кредити.
– Цей квиток лотерейний, – каже жінка, -мені на касі супермаркету запропонували. Ніколи не купувала, в виграші не вірила і ось – на тобі! Сунула в сумку і забула. Перевірила тільки через три тижні після тиражу. Очам не повірила. Пішла на балкон, постояла, потім чаю налила, посиділа, потім знову звіряти і дивитися стала.
Виграла Валентина суму по іншим мірками і невелику, але вистачало після сплати податку і на погашення іпотеки, і на виплату весільного кредиту дочки. І навіть залишалося трохи, трохи менше 30-ти тисяч.
– І я вирішила, – розповідає Валентина, – з’їжджу за кордон, відпочину. Що в житті бачила? Дочка, робота, борги. Рідним я про виграш не говорила ні слова, паспорт закордонний зробила, тур купила, тоді вже довелося: кота-то хтось повинен годувати, поки мене немає.
– І ти мовчала? – образилася дочка, – Який закордон, а ми? А я? Ти не подумала, що я теж хочу в подорож?
– А на трьох не вистачить, – каже Валентина, – та й потім, мені так прикро стало: я в боргах борсалась, дочка не згадувала, що віддаю я за її гучне весілля. А тут відразу: а я ?!
-Ну ти, Валя, вчудила, – дивиться на дочку літня мама, – дітям жити ніде. Треба було їм на перший внесок віддати. А ти що? Гроші прокатати тільки і все! Далася тобі ця подорож, не той вік, треба про дочку і майбутніх онуків думати.
– А у мами друга молодість, – уїдливо підказує дочка, – вона про себе подумала, а про інших забула. Які онуки? Онуків довго не буде, нам тепер кредит узяти ніяк!
-А 30 тисяч вам би вистачило? – не витримала Валентина, – А без виграшу мого обійшлися б? Я про себе подумала? Так, вперше за довгі роки я подумала про себе. Не маю права? Я теж з кредитами жила, і з тобою, і з кредитом на твоє весілля. Я на відпочинку останній раз була ще студенткою!
Валентина поїхала в свою подорож мрії. Її ніхто не проводжав, ніхто не збирається зустрічати: образилися. Яка ж це мама? Думає тільки про себе, а треба було – про дочку.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.