Історії з життя
Низьке ранкове сонце пробивалося крізь фіранки, висвітлюючи кожну порошинку на кухні. Світлана стояла біля столу в відчувала, що її життя тепер розрізнене цим тривалим перебуванням у лікарняних стінах.
Є у мене подруга Ілона, але їй чомусь не щастить у стосунках. Вона завжди говорить усе прямо, ніколи не підбирає слів і не намагається здаватися кимось іншим. Можливо,
Залізнична платформа гуділа від голосів. Небо затягнуло хмарами буквально за п’ять хвилин, і тепер на асфальт падали важкі, холодні краплі. Пасажири ховали голови в коміри, хтось гарячково порпався
Ох, дівчата, сидимо ми вчора з мамою на веранді, п’ємо чай із чебрецем, і вона раптом починає згадувати минуле. Мені аж не віриться, що ще три роки тому
Ох, дівчата, сиджу зараз на кухні, п’ю чай і згадую історію кількарічної давнини. Дивлюся на свою доньку Катю, на її затишну квартиру, і така мене гордість бере, що
Біля низької хвіртки, що ніколи не замикалася на клямку, лежала стара автомобільна шина, вкопана в землю і засипана піском — для онуків, щоб стрибали. Юзефа Гнатівна стояла там
— Розумієш, Галю, і аж зле стає, коли я дивлюся на все це з боку, — сказала я своїй сусідці, підсуваючи їй ближче тарілку з печивом. — Моя
— Ой, Галю, ти не уявляєш, які дива бувають у житті, — сказала я своїй кумі, зручно вмостившись на дивані з чашкою теплого узвару. — Моя донька Тетяна
— Розумієш, Маріє, у мене серце не на місці, — сказала я своїй кумі, сідаючи на кухні біля вікна. — Моя єдина донечка, моя Наталочка, заміж збирається. Вчора
Тиждень тому мені стукнуло п’ятдесят сім. Знаєте, коли в молодості думаєш про цей вік, він здається чимось неймовірно далеким, майже космічним. Здається, що люди в п’ятдесят сім —