У селі до зустрічі гостей Микитасі готувалися, як до весілля. Купили кабанчика, ковбас накоптили, сальця, як Сергій любить. Це ж син з невісткою п’ять років не приїжджали додому! Як подався служити на Далекий Схід з молодою дружиною – так жодного разу не вибрався у відпустку. То дітки були геть малі, то відпочинок випадав не на той час. А тут їдуть з двома онуками на ціле літо.
За святковим столом зібралася вся родина. Бо заодно й онуків похрестити вирішили. Там, де Сергій служив, церкви в найближчій окрузі не було. Росли Богданчик і Тарасик нехрещені. Молоді батьки і дід з бабою були на сьомому небі від щастя. Нарешті всі разом – і все у них, як у людей…
Наступного ранку Сергій з батьком пішли порибалити. Оля навіть не чула, як чоловік встав. Десь близько десятої години на подвір’я заскочив сусідський хлопчик:
За матеріалами – Вісник.К.
– Тьотю, там вашого дядька й діда шукають
– Де шукають? Де? Хто?!
– На річці!
Коли Ольга прибігла на берег, там уже з десяток чоловіків лопатами розгрібали величезну гору піску, якої раніше тут не було.
Все, що відбувалося далі, Оля пам’ятає як у тумані. Розуміння прийшло днів через десять. Закінчувалася відпустка, і треба було їхати з дітьми на місце служби Сергія. Залишатися тут було несила, бо кожен закуточок у хаті й на подвір’ї дихав переживанням… А вертатися туди, де вона була щасливою, теж не мало сенсу. Там вони з чоловіком навіть житла свого не придбали, жили по орендованих квартирах. Проситися до своєї мами з двома дітьми, де в двокімнатній квартирі живе ще брат із сім’єю – теж не вихід. Усе вирішилося само собою, коли на вихідні приїхав Сергіїв брат. Він жив у місті, мав однокімнатну квартиру і запропонував Олі пожити у нього, поки не оговтається. І вона погодилася.
За два роки Богданчик пішов у перший клас. Микола вдома бував рідко, бо працював на двох роботах, щоб допомагати братовій сім’ї. Він назбирав трохи грошей і вже міг обміняти своє помешкання на більше, але все чекав на розмову з Олею. Зрештою таки відважився. І попросив її вийти заміж за… нього.
– Як ти можеш пропонувати мені таке?! Невже не розумієш, що це проти пам’яті твого брата йти? – випалила братова.
– Ти думаєш решту життя сама вікувати? А хлопці? Кому вони будуть потрібні? А мені вони – як рідні діти… Та й звик я до вас, прикипів. Не зможу без тебе. Ти подумай, Олю…
Через кілька місяців вони справді одружилися. Сказали хлопцям, що тепер дядько Коля буде їм за тата. Діти сприйняли цю новину «на ура». Єдиний, хто не порадів, це свекруха:
– Не те робиш, сину. Одна справа братовій жінці допомагати, інша – з нею жити. Не зможеш ти.
Через рік Оля «купила» своїм хлопцям сестричку. Микола був на сьомому небі від щастя. Він виявився чудовим татом. Ночами вставав до доці, ледве та повернеться у ліжечку. Бігав по магазинах, навіть пелюшки прав руками, щоб у Даринки все добре було. Оля потрохи душею відтанула. Вона старалася, дуже старалася покохати чоловіка так, як кохала його брата. Здавалося, всі випробування у житті вже залишилися в минулому…
Діти підростали, життя пливло своєю течією. Та Коля все більше віддалявся від неї. Він став ревнувати її до Сергія. Чоловіче самолюбство, помножене на чарку, в якій він почав шукати спокою, зробили свою справу – після десяти років спільного життя вони розлучилися. Микола залишив Олі квартиру, а сам забрався жити до молодої жінки, до якої давненько придивлявся.
…Якось Оля їхала до сина в армію і в потязі здружилася з попутником. Статурою, манерою говорити він нагадував їй Сергія. Спокійний, виважений і з такими ж сумними очима, як і в неї. Анатолій розповів випадковій попутниці багато, що лежало каменем на серці. Він працював у Тюмені, заробляв великі гроші, щоб родина не знала ніяких труднощів. Поки забезпечував, доти був потрібний дружині. А коли не міг і їздити перестав, кохана швиденько оформила на себе квартиру. Виявляється, у неї вже давно був інший – і вона лише чекала приводу для розлучення. Діти виросли, розлетілися, і жінка вирішила пожити для себе. Так у сорок років Толя став фактично безхатьком. Інший би пропав, а він повернувся у батьківську хату в селі. Став столярувати, виготовляти меблі. Потім зайнявся ремонтами. Все умів робити, ніякої праці не цурався. Привів у порядок стареньку оселю, добудував її. Ось тільки жінка щира для життя досі не трапилася.
Вони обмінялися номерами телефонів. Першим подзвонив він. Через кілька місяців спілкування на відстані Оля так звикла до цієї людини, що коли Анатолій по телефону запропонував їй стати господинею в його хаті, погодилася. Тепер вона точно знає: і в сорок життя теж можна почати заново… Оля заслужила свій клаптик щастя! Заслужив і Анатолій.
Автор – Олеся ВЕРЕСКОВЕЦЬ.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
