Наше село було звичайним, люди заробляли як не в колгоспі, то на фабриці, тому я пішла після навчання в школі вчитися на швачку. Дівувала та зійшлася з Семеном, хлопець мені подобався і ми стали жити в нього. І ось тут почалося сімейне життя, адже мати його була певна, що він вартий кращої дружини. Я все робила не так і вона про це не лише синові говорила, але й усім охочим аби того слухати.
Мама мене розраджувала, що та мусить звикнути до мене, а я маю не перечитися, мовчки все робити так, як вона каже і тоді свекруха мене прийме, я не кажу про «полюбить».
Я працювала на фабриці і ми разом з чоловіком їздили на роботу і лише дорога туди і назад була приємним часом з Семеном, бо далі починалися докори, що я сіла замість того аби порати господарку та дати їсти чоловікові.
– Де ти таке ледащо надибав, – говорила вона на все подвір’я, – То не було спритнішої дівки? Он на Мотрину Наталю подивися – все встигає і гарна яка і тебе хотіла!
Але час не тамував свекрушину лють, а навпаки, адже вже й три роки минуло і чотири, а дітей у нас все не було.
– Та ще й нездалу взяв! Ото дякую тобі, сину, я вже думала, що хоч онуки мені старість зігріють, але ж де!
Я не розуміла, що не так, адже у мене не було жодних проблем. Але найбільше мене дивувало, що Семен мовчав, він не захищав мене перед матір’ю, ні на початках, ні тепер. Наче погоджувався з кожним її словом.
Я не хотіла вертатися з роботи до тієї хати, а чоловік вже не викликав у мене ніяких почуттів, крім обов’язку. Тоді жінки їздили на сезон на буряки і я поїхала з ними, бо з грошима завжди було скрутно.
І там у мене закрутився роман з Толиком та такий, що я приїхала додому і зрозуміла, що при надії. Отож, я була цілком “здала” і всі ті несправедливі слова, які свекруха розносила по селу, були неправдою. Була думка приписати дитину Семену, але як уявила, що наша з Толиком крихіточка називає свекруху бабусею, то мені аж мороз поза шкірою пішов.
Пішла я до матері і написала Толику листа, а він сказав, щоб я приїжджала до нього. Там у нас і з’явився на світ Петрик, а далі й Маринка і Риточка.
Додому я не приїжджала, бо й далеко було і все моє життя вже було не біля мами.
Їздила або сама, або зі старшим Петриком до мами, а на ювілей, її п’ятдесятиріччя, то ми приїхали всі і вона була рада нас бачити. Тоді я вперше й зустріла Семена і він аж на мене очі витріщив та на дітей, що біля мене. Знаю, що він чув, що у мене діти, але на очі побачити свої, то зовсім інше. Я йому й слова не кинула, тільки головою кивнула і пішла далі.
Час летів тепер ми були змушені всі переїхати в наше село жити. І ось так я й дізналася, що Семен так і не одружився, живе й далі з матір’ю та в чарку заглядає. А та вже така немічна, що до неї ходять соціальні служби та сусіди аби їй щось їсти зварити.
Знаєте, ще б до доброї людини і я б навідалася, але до такої, то навіть не хочеться й глянути. Тільки дякую Богу, що так в мене в житті склалося, що у мене й чоловік добрий, діти здорові і онуки. І добре, що я вибрала такий шлях, хоч вона на мене наговорювала всіляке. Час показав хто є хто.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
