Як часто жінки, перевантажені сімейною роботою і домашніми проблемами, з заздрістю дивляться на сусідів, подруг, не обтяжених такими речами, як діти, внуки, чоловік? По-моєму, дуже часто. Дивляться з тихою заздрістю. Іноді з гучною ( «Ось у Леськи – рай! Навіщо я тільки впрягалась ?!»).
І бачиться жінкам чудове проведення часу таких «вільних» в легкому серпанку чарівності . Купуєш собі, коханій, все, що душа забажає, їж делікатеси всілякі, радуєш і балуєш себе відвідинами басейнів і фітнес-центрів. Саме так.
Звісно ж впевнена в собі жінка, яка живе «для себе», для якої діти – зайвий баласт, здатний тягнути на дно.
Повідаю вам історію Світлани, однієї з «вільних», на яку теж свого часу з заздрістю деякі поглядали. В свій час…
Світла працювала бухгалтером на фірмі моєї сестри. Коли я її вперше побачив, Світлані було років двадцять вісім. Білява, довгонога, симпатична.
Світлана була чудовим працівником. «Зайвого не скаже, переробки не боїться», – так охарактеризувала Світлану сестра. І головне – Свєтка вільна. “Куди хочу, туди лечу”, – промовила вона, сідаючи в машину.
Зі Світланою було дуже навіть приємно поговорити. Про все на світі. Посміятися. Але мене не покидало дивне відчуття, що манеру поведінки Свєти я вже десь зустрічав. Наче був знайомий колись з її сестрою-близнюком.
На той час за спиною у мене було аж ніяк не багато колежанок, а ті, що були, практично повністю водилися в стінах рідної школи. Тому я згадав.
У класі третьому в мене закохалася дівчинка. Мені було глибоко начхати на такі речі, як симпатії однокласниць. А вона намагалася з усіх сил першою розсміятися, коли я жартував, голосніше за всіх обговорювала що завгодно, якщо поруч був я. Млосно закочувала очі, зустрічаючись зі мною поглядом. Ось така от дивна манера поведінки. Заснована на бажанні виділитися. Звернути на себе увагу.
Світлана в мене, безумовно, не закохалася. Але поводилася ідентично. Чому? Висловлю свою думку. Я впевнений, що в кожному такому екземплярі Світлана бачила потенційного чоловіка.
«Ось Америку відкрив!» – вигукне хтось із читачок. «Так кожна жінка на чоловіка дивиться з цієї точки зору!» Так, правильно. Кожна дивиться, але далеко не у кожної це перетворюється на нав’язливу ідею. Ідею-фікс.
Коли свідомість гарячково перебирає варіанти. Коли не бентежить ні вік «претендента», ні інші його якості. І все це відбувається на рівні підсвідомості. Я впевнений, що якби сказав Світлані про ці свої думки, образилася б страшно.
«Треба працювати над щастям! Шукати!»- вже чую як незгодні голоси читачок. Ну, Світлана працювала. Шукала. І що? Чоловік бачив її інтерес, користувався ним так, як душа бажала, і благополучно прописував Свєту в своєму записнику. Дарував їй квіти ввечері, коли вдень відкривав записну книжку на букві «С». Вранці голубив ніжно. І їхав.
І про логічне завершення стосунків говорити не хотів. І дуже боявся історій про те, як мовляв добре, коли «жінка, чоловік і їх дитина живуть і радіють в чистенькому заміському будиночку».
«Так може вона їх, дітей, і не хотіла зовсім?!» – махають ручками окремі читачки. А ось на цьому моменті докладніше…
Бажання мати дітей – сильне бажання будь-якої нормальної людини. Продовження роду. Страх самотньої старості, коли «стакан води ніхто не подасть». Бачити своє відображення в маленькій людині, читати в її вчинках продовження того, що починав та не закінчив сам колись.
Одна моя знайома не могла стати матір’ю. Роки, витрачені на пошук ліку, закінчилися безрезультатно. Ось тільки жінка вихід знайшла і взяла з сиротинця дівчинку . Коротше, якщо по-справжньому хочеш, якщо не підгодовуєш себе вигаданими відмовками типу «так я для себе живу», значить зможеш.
Світлана почала себе «підгодовувати». Дуже часто в її розмові почали звучати мотиви «щастя для себе». Вона дуже добре одягалася, дуже грамотно себе «живила» корисними продуктами. Фігура була бездоганна, тому вправами в спортзалі вона себе не стомлювала.
І все частіше жінка говорила фразу: «Та навіщо мені це?» Під «цим» малося на увазі наявність сім’ї і дітей. І настільки повірила в те, що так і повинно бути, що через кілька років була в цьому повністю, на сто відсотків впевнена. При цьому на підсвідомому рівні продовжувала «шукати». Ось така ось алогічна дивина…
Через тринадцять років я заїхав в один з гастрономів своєї сестри. Заїхав, до слова, випадково. Домовився з деким про дещо, зайшов всередину почекати людину. І побачив Світлану за прилавком. З бейджиком старшого продавця-товарознавця. Підійшов до неї, привітався. Вона мене теж впізнала. А я, поки не почув її відповідь на вітання, сумнівався, що переді мною та сама жінка.
Стрункість перетворилася в худощавість. Волосся стало рідким і тонкими. По засмаглому обличчі розбіглися зморшки. Вона ні в якому разі не стала «некрасивою». Але з’явилося щось відштовхуюче чи що.
Сорокатрирічна жінка, що живе для себе. Перехопивши мій погляд, кокетливо закотивши очі, пояснила: «Працюю над волоссям, працюю… Це через те, що я його фарбувала все життя».
Вона продовжувала себе «живити», «одягати», «доглядати за собою». Вона називала свої ноги «ніжками», руки – «ручками». Навіть огірок, який збиралася з’їсти, любовно називала «огірочком». Ретельно доглядала за «порожниною рота». Засмагала в солярії (дуже для шкіри корисно!).
Я дивився на неї і розумів, наскільки щасливі насправді мільйони жінок, які мають такий «вантаж» в своєму житті, як діти і сім’я. І наскільки іноді відштовхуюча і некрасива правда «життя для себе»!
Автор – Анатолій.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
