fbpx
Історії з життя
Чоловік не спілкується зі своїми батьками і мені з моїми спілкуватися забороняє. “У нас тепер окрема сім’я”

Чоловік вже давно не спілкується зі своїм батьками і сестрою, тепер і мені починає виказувати невдоволення, що я спілкуюся зі своїми. За його словами виходить, що у нас окрема сім’я, а батьки це щось несуттєве, вони в сім’ю не входять. Розумію його стосунки з батьками, але у мене ж все по-іншому.

Чоловік виріс, можна сказати, в неблагополучній сім’ї. Сім’ї, в моєму розумінні, там не було. Рідного батька у чоловіка не було, він його не знав, років з п’яти з’явився вітчим, у них з матір’ю з’явилася спільна дитина, дівчинка.

За розповідями чоловіка, до дітей толком діла нікому не було. Вони самі по собі якось росли. Їх годували, одягали, водили в дитячий садок і школу, але ніякої теплоти в таких взаєминах не було. Неначе батьки просто робили свою роботу. Чоловік з дому пішов відразу після школи і більше з батьками толком не спілкувався, як і вони з ним.

Навіть на наше весілля вони не прийшли, хоча я наполягла, щоб він їх покликав. Там навіть причини якоїсь вагомої ніхто не придумував. Просто його мама по телефону якось так відсторонено подякувала за запрошення і сказала, що можливо вони прийдуть. Чоловік відразу сказав, що їх не буде. Він мав рацію, вони навіть по телефону його не привітали.

Я випитувала у нього, з чого таке холодне спілкування з мамою, нехай з вітчимом, це ще якось можна пояснити, але з мамою? Мені здавалося, що повинна бути якась причина, можливо посварилися через щось або ще щось. Але чоловік говорив, що так було завжди. На його останній дзвінок мама навіть не збиралася приходити. Вона відповіла, що їй ніколи. На проводи в армію теж тільки друзі прийшли.

Мені таке ставлення до власної дитини незрозуміле. У мене з батьками дуже теплі і довірчі стосунки. Вони завжди намагалися брати участь в моєму житті, допомагали переживати провали, раділи моїм перемогам, були зі мною в усі важливі для мене моменти життя.

Я вже другий рік заміжня, живу не з батьками, але часто їм телефоную, дізнаюся, як справи, розповідаю про свої. Намагаюся їздити до них в гості і запрошувати до нас. Вони і чоловіка мого добре прийняли, мама все не знає, куди зятя посадити, чим його пригостити. Роботою нас не напружують.

Чоловік спочатку якось дичавів, але я думала, що він звикне і потеплішає, адже батьки прийняли його з усією душею. Але ні, цього не сталося. Навпаки, з часом стає тільки гірше.

Спочатку він просто знаходив відмовки, щоб зі мною не їздити. Я не наполягала, раптом йому некомфортно, а сказати соромиться. Почала їздити одна. Потім він почав виказувати невдоволення, що я “ганяю” до батьків занадто часто. Хоча жодного разу не було, щоб мої поїздки заважали якимось нашим планам. Навіть якщо я зібралася до батьків, а він раптово кличе в кіно, то я просто переношу поїздку. Взагалі ніяких проблем.

Тепер я чую закиди на тему мого частого спілкування з батьками все частіше і частіше. Чоловік каже, що я поводжусь як маленька дівчинка. У нас же з ним своя окрема сім’я, ми повинні займатися своїми справами. Але я не розумію, як мої візити до мами з татом заважають нам бути сім’єю.

Мама в наше життя не лізе, зятя не засуджує, порадами не напружує. Тато теж ніякого невдоволення не висловлює, увагу йому приділяю. Просто йому не подобається моє спілкування з батьками.

Тепер сварки закінчуються фразами на кшталт “от і йди до своїх батьків”. Можливо, він просто заздрить, але йому ніхто не забороняє їздити зі мною. Я не знаю, чим йому допомогти і чи потрібна йому допомога взагалі. Може він насправді не розуміє, навіщо я спілкуюся з батьками, якщо я вже доросла і мені від них нічого не потрібно.

Все частіше замислююся, яким він буде батьком і чи взагалі варто думати по дітей із ним. Дуже непокоюся, що він буде поводитися по моделі своєї сім’ї холодний і відсторонений, а бабусі з дідусем стане заважати бачитися з онуком, адже у нас окрема сім’я, куди батьки, за його словами, не входять.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page