Мій власний маленький, але такий звичний і затишний світ розалився, коли мені виповнилося 34 роки. Ще вчора здавалося, що все було: затишне житло і міцна сім’я, а сьогодні все стало ілюзією і піском, який просівають крізь пальці
Чоловік сам подав на розлучення, продовжуючи жити зі мною в одному домі, посміхатися мені і дітям за вечерею, а потім просто прийшла рекомендованим листом поштою його позовна заява і повістка з призначеною датою.
– Давно хотів тобі сказати, – м’ялася колись найрідніша для мене людина, – так буде краще. Я втомився обманювати.
– Куди ти підеш, – голосила мама, дізнавшись про те, що ми з Колею розлучаємося, – кому ти потрібна з двома дітьми, без роботи і без дому? У мене батько живе і сестра твоя молодша.
Мамине голосіння про мою гірку долю переривалося найрізноманітнішими епітетами на адресу мого чоловіка і звинуваченнями мене: не змогла, не втримала, треба було боротися за сім’ю. А за що було боротися? І з ким? У нас до сьогоднішнього вечора все було добре. А ввечері я спустилася перевірити поштовий ящик.
Було б про що плакати! – багатозначно протягнув дід зі свого візка, – Не війна! Бач, знайшли проблему. Впораєтеся, онук підріс уже, не пропадете.
Але поки я погано розуміла, як пережити проблеми, що так несподівано навалилися на мене.
– Нема чого тобі працювати, – сказав чоловік 3 роки тому, коли мене з 4-х річним сином вкотре виписали зі стаціонару – не для садка наш син, сиди вдома, виховуй. Хоча б до школи.
І я сиділа, ростила сина, водила на гуртки і в музичну школу старшу доньку Ніку. І ось тепер син пішов в школу, донціи скоро 15 років, роботи немає і квартиру, яка належала чоловікові ще до шлюбу, я повинна звільнити через тиждень.
– У тебе є бабусин будинок, – сказав Коля, – речі я допоможу перевезти, можеш забрати посуд, техніку, пралку, холодильник і все інше. Ой дякую тобі, великодушний мій чоловіче. Звісно заберу. І холодильник, і пралку. Тільки до лампочки мені пралка в старенькій хаті без водогону і з пічкою. Тому що за 4 роки після того, як цей будиночок дістався мені від бабусі і діда, якого забрала мама, ти відмовлявся там що-небудь робити, кажучи, що у нас є гідна квартира, а будиночок в приватному секторі – просто дачка. Дачка, в якій мені тепер доведеться жити. З дітьми.
– Ой, вогкістю пахне, – Ніка скривилася, входячи в будинок, – я не хочу тут жити, я хочу додому. А Коля швиденько накивав п’ятами, щоб не пояснювати донці, що це тепер і є її дім. Через тиждень, прийшовши зі школи Ніка почала квапливо збирати свої речі в пакети і сумки.
– Я маю право вибирати, – з запалом вигукнула вона, – я буду жити з татом, я не хочу тут колупатися з дровами і тазиками. Ти не змогла утримати батька, чому я повинна розплачуватися?
Доньку я не тримала, а маленький Мишко притиснувся до мене, як настовбурчений горобець і просто обійняв мене міцніше своїми ще дуже слабкими руками. Як ми з сином пережили першу зиму в старенькій хаті?
Як розповісти, що я вставала о 2 годині ночі і йшла знову топити грубку, щоб до Мишкового пробудження було тепло. А Мишко після школи старанно складав в сінях стопку замерзлих дров, щоб вони зігрілися і відтанули до вечора, коли прийде пора знову топити піч.
Як розповісти про відра, які ми тягали на санчатах удвох з сином, щоб влаштувати день “великого купання”?
Як розповісти про те, що гроші на дітей мені не належалися, а касиру в найближчій «Кпійочці» платили зовсім не стільки, скільки обіцяли? Як розповісти про докори мами:
– Від тебе рідна донька втекла до батька і чужої тітки, а ти сидиш і навіть не пробуєш її повернути? Та що ти за мама така. Дивись, бо він і Мишка у тебе відсудить.
– Ніхто мене не відсудить, – хмурив брови мій не по роках серйозний син, – нікуди я не піду. І до НЬОГО не піду. А з Нікою я в школі бачуся.
А через рік сталося диво! Мій будиночок потрапив в зону розселення через будівництво нової школи неподалік. Міська влада знайшла спосіб дати нам квартири, щоб у новобудови був великий двір і спортивний майданчик. А будиночок у мене був невеличкий, а по метражу вистачило на двокімнатну квартиру.
– Мамо, – зателефонувала Ніка, – можна я до Вас переїду.
– Звичайно переїжджай, доню, – просто відповіла я.
І знову мама і подруги дорікали мені за м’якотілість.
– Вибрала таточка, то і нехай би з ним жила. Що, не солодко стало? А у матуськи квартира нова, можна знову жити і радіти?
Ніка увійшла з сумками соромлячись і низько опустивши голову. А потім просто розревілася біля порога. Схлипувала і незв’язно шептала:
– Я думала… він говорив, а сам невірний… невже всі вони такі? У них сварки щодня. А я винна. І сестра маленька весь час плаче. А вона все рахує хто з нас скільки разів посуд вимив. І дорікає потім, що я багато їм. І тато, ну що це за чоловік, він за мене ні разу не заступився… мамою її називати. Яка вона мама?
Я втішала свою юну доньку, яка вперше зіткнулася з підступом найріднішої людини, просто гладила її по волоссю, перечікуючи цю зливу з дитячих сліз. Так ми і сиділи на підлозі в передпокої, серед сумок, які приніс до моїх дверей колишній чоловік, який не побажав навіть зайти і побачити власного сина.
– Мамо, – донька підняла на мене червоне від сліз і зовсім ще дитяче личко, – невже вони всі завжди так? Невже хороших не буває?
І тут Мишко наважився підійти до нашого жіночого водоспаду, що мав всі шанси затопити сусідів знизу. Він обняв нас обох разом, наскільки вистачило у восьмирічного хлопчака розмаху рук.
– Немає, кажеш, справжніх чоловіків? – питаю доньку, – Ну одного-то я точно знаю!
А наш єдиний чоловік тільки хмикнув і зосереджено поволік в дитячу важкенну сумку сестри, бурмочучи собі під ніс, намагаючись зобразити чисто чоловічий бас і презирство до нашої щедрої на сльози натури:
– І чого ви сльози ллєте, було б чого хвилюватися!
Фото ілюстративне.
