fbpx
Історії з життя
Чоловік в душі, а його телефон на столі. Вона як раз протирала поверхню захисним полірувальним засобом. Тенькнуло повідомлення, висвітилося нагорі екрану: «Люблю, чекаю ввечері».

Вона була чистюлею. У важкі хвилини діставала велику пляшку універсального миючого засобу, брала в руки ганчірку і починала щось мити. До блиску, до скрипу. До мозолів на руках.

Чоловік хвалився нею. Мовляв, німецька порода – вдома армійський порядок, стерильна чистота. Правда, сухувата вона. Не душевна. Мовчазна. Сома по собі. Ось ще дивина: зависне іноді над раковиною на годину. Шорк-шорк кожен сантиметр. Неначе заїдає її. Не жінка, а робот, прости господи.

А руки доводилося ховати. В холод це було легко – рукавички. Влітку допомагали довгі рукави. Креми. У важкі дні варто трохи зачепити шкіру, втираючи крем, як тріщинки проступали сильніше. Вона відчувала невиразну провину. Від чого? Вона ж просто любить чистоту. Їй подобається прибирати.

Те, що чоловік має іншу, вона дізналася випадково. Звичайна історія: чоловік в душі, а його телефон на столі. Вона як раз протирала поверхню захисним полірувальним засобом. Тенькнуло повідомлення, висвітилося нагорі екрану: «Люблю, чекаю ввечері».

Чоловік ввечері пішов. Сказав: термінову робота.

Вона тоді вирішила помити підлогу на кухні. Прокинулась через годину на підлозі – руку щипало. Глянула в відро з теплою водою. Вода була рожева. Кухня сяяла.

Ідеальних сімей не буває, вирішила вона. Терпи. Мовчи. Наводь порядок – це у тебе добре виходить.

Вона точно не пам’ятає, коли прибирання стало неможливе без ритуалів. П’ять разів пшикнути тут, обов’язково лівою рукою. Взяти зелену ганчірку і кожен день десять хвилин за секундоміром відмивати цілком чистий унітаз. Ритуали були нав’язливими. Не виконаєш – ставало тривожно, тужливо, нило десь у середині. Всі думки були про зелену ганчірку, поки не брала її в руки і не приймалася за діло.

Потім вона зрозуміла, що не може прати речі в машинці, якщо перед пранням сама їх не промиє спеціальним засобом. Особливою ганчіркою. Миючі рухи обов’язково за годинниковою стрілкою.

Саме тоді вона відчула неймовірну втому. Хотілося взяти цей “чистий” шматок своєї особистості і відстебнути. Покласти на верхню полицю. І повернути години, що тікали в злив раковини разом з піною миючих засобів і краплями з потрісканих рук.

Так вона опинилася у лікаря. Без особливої ​​охоти та надії. Ні, ну який спеціаліст виправить надмірну хазяйновитість? Ця прошивка дана при народженні. Просто так не допоможеш…

Дерматолог дбайливо взяла її руку, подивилася. Розпитала. Помовчала з хвилину, задумавшись. Виписала мазь. І ще – дала телефон хорошого психіатра. Вона пішла до нього. І все розповіла. І вперше за довгий час розплакалася.

Лікар призначив рецепт. І сказав: дивись на ту свою пляшку з миючим засобом. Вона буде для тебе орієнтиром. Чим повільніше витрачається – тим ближче одужання.

Через рік пляшка все ще була наполовину повною. Руки зажили. З чоловіком вона розлучилася.

Її перша згадка з нового життя – як вона йде по весняній вулиці, яку обмив чистюля травневий дощ, дивиться на блискуче листя дерев, і дивується з того, які яскраві фарби її оточують. А вона ніби й не бачила їх раніше, яке різне, красиве, багатобарвне буває життя. Вона ще зайшла тоді в басейн, що побудували недавно. Відчула запах хлорки, застигла на хвилину, ніби пригадуючи щось. А потім посміхнулася і попросила оформити абонемент.

Завжди хотіла плавати, та тільки руки не дозволяли – з тріщинами на шкірі не можна. А тепер – можна. І потрібно.

І басейн, і весна, і спокій на душі – все це вона безумовно заслужила. Адже правда?

За матеріалами – dissomnia.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.net.ua заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook