На її думку ми повинні рано встати і поїздом телепатися до неї в передмістя, щоб займатися господарством. Часу на особисте життя вона не визнає.
Ми з чоловіком розписалися минулої зими. Самі ми живемо у місті, а ось його батьки в області у приватному будинку. У них там свій город, господарство, а із цим справ завжди вистачає. За ідеєю, їхнє господарство – їхні проблеми, але на ділі не так. Їхнє господарство – наш постійний камінь спотикання.
Чоловік ріс із батьками до дев’ятого класу, потім жив у бабусі та навчався у технікумі, а далі вступив до університету, де ми й познайомилися. Я ж всяку живність на кшталт корів бачила лише кілька разів у житті. Все життя прожила в місті, бабусі також тут, а у батьків навіть дачі ніколи не було. Ось така я дитина кам’яних джунглів.
Мої батьки нам на весілля подарували квартиру. Вона у хорошому стані, але ремонт там все одно проситься. Квартира дісталася від бабусі, а потім вісім років здавалася. Так що там начебто все нічого, для орендованого житла то взагалі чудово, але у своїй квартирі хочеться вже зробити під себе.
Розписалися ми з чоловіком у лютому, я думала, що спокійно будемо потихеньку робити ремонт. Якраз відпустки з чоловіком взяли, але не судилося.
– Ну, молодята, коли на вас чекати? – Дзвінок від свекрухи пролунав через тиждень після весілля, якраз у п’ятницю ввечері.
– Мам, ми цього тижня не приїдемо, у нас завтра ремонт починається, – постарався відмовитися від майбутньої поїздки чоловік, але свекруха була непохитною.
– Ремонт – справа потрібна, але він і почекати може. А ось нам потрібна допомога. У свинарнику дах продірявився, батькові допомога потрібна буде. Ви там у чотири руки швидко впораєтеся. І невістку привози, будемо привчати її до справжньої праці, – реготнула свекруха і повісила слухавку. Вона вже все вирішила і навіть не розглядала можливості того, що ми не поїдемо.
Чоловік зітхнув – треба їхати, батько у нього з минулого року має проблеми, йому перенапружуватись не можна. Я з чоловіком сперечатися не хотіла – треба, отже, поїхали. Я ще не знала, на що погоджуюсь.
Вихідні пролетіли як одна годину. Чоловіка я бачила тільки вночі, бо за дахом свинарника пішов паркан, потім треба було розібратися із септиком, потім ще щось. Я ж приміряла на себе роль Попелюшки – відмивала двоповерховий свекрушин будинок під її ж чуйним керівництвом, потім вчилася робити корм для свиней, годувати курок, збирати в них яйця. Надвечір ноги вже підкошувалися, а спина не розгиналася.
– Ну, дякую, діти, допомогли! На наступний тиждень чекаємо, – проводжала нас свекруха, протягуючи кошик із яйцями. – А то залишилися б, провели у нас відпустку. Ну ні, то ні, але у вихідні чекаємо!
Ремонт ми не закінчили досі, до слова. Тому що з початком весни у нас почалася нескінченна робота. Щовихідних ми допомагали на господарстві свекрам, а потім до середи приходили до тями і ледве тягали ноги. Весна і літо ж у селі взагалі гаряча пора, ось там ми і провели весь час.
Величезний город я незлюбила всією душею. Там завжди треба було то розпушувати, то садити, то поливати, то підгортати, то підгодовувати, то жуків з гусеницями збирати. І все це у спеку. У чоловіка там своя “розважальна” програма була. У мене було відчуття, що це не закінчиться ніколи. Я раніше ніколи так не чекала холодів та зими.
Але навіть коли було зібрано останній урожай та завершено всі роботи, від нас ніхто не відстав. Свекруха продовжувала наполегливо дзвонити та вимагати нас до себе. Пояснення, що ми маємо і свої справи, вона не приймала.
– Які такі справи у вас у квартирі можуть бути? Догори дриґом на дивані лежати? Не вигадуйте давайте, приїжджайте до нас, потрібна допомога, – лаялася вона з сином, коли він відмовився їхати.
Мої батьки теж були вражені таким постійним натиском.
– Ні, я розумію, що свій будинок – це завжди якась робота. Але ж це не діло постійно смикати інших людей! Ваш будинок, ваші та турботи. Можна якось допомогти, але не щотижня, – обізвалася і моя мама. – Я б на твоєму місці не їздила.
Я не поїхала б, але чоловіка підставляти не хочеться. Йому за два дні свекруха протуркотить всі вуха, що дружина-ледарка не приїхала. А сам він мамі відмовити не може.
– Та ти розумієш, вони з батьком самі впряглися це все робити, рано чи пізно пластом лежатимуть, взагалі нічого зробити не зможуть. Собі дорожче вийде. Я вже бунтував так у студентстві, нічим добрим не закінчиться, – зітхає чоловік.
Начебто попереду зима, має бути легше, але поки що цього полегшення не відчувається.
Фото ілюстративне.
