Скільки себе пам’ятаю, дід Степан був безногий. Казали: з фронту повернувся такий. Ми, гурт вуличної дітвори, з нещадною дитячою цікавістю спостерігали, як справно пересувається дід Музика з допомогою двох колодочок, якими опирався об землю.
Гарно звався дід Степан, урочисто якось і дуже по-дорослому, як нам, малим, видавалося. Та ще краще мав прізвище, бо заміняло вуличне прізвисько, якого в селі уникнути було майже неможливо. Ми любили його своєю дитячою любов’ю, бо мало у кого був дід, а нам так хотілося називати когось цим добрим словом! Дід Музика не відганяв нас, не сварився, а завжди розповідав щось цікаве. Ні, не казки — цей чоловік, присаджений до землі здоров’ям, усе своє добро, здавалося, зачерпував у обидві долоні саме з неї і з усього належного їй. А належала, якщо так думати, Степановій землі і річка, яка роками перемивала білий пісок на дні, і осока на багнистих луках, і м’яка муравичка, яку так смачно скубали на випасі телята, що нам і самим хотілося її спробувати на смак…
Дід Музика смакував саме життя і вчив того ж нас. Тепер я це розумію. Ми гороб’ячою юрбою зліталися до нього і зацікавлено слухали його розповіді-роздуми про рослини, тварин, про погоду…
Хата діда Музики стояла на невеличкому узвишші зовсім близько біля річки, і весняні води нерідко перетворювали її з тихої дівчинки на розлючену сварливу бабу. Іноді повінь зупинялася за якихось 30 метрів од дідової хати, і ми з нетерпінням чекали, поки вода відступить: знали ж бо, що дід Степан знову вийде на берег і терпляче вислуховуватиме наші «що? де? як? коли? навіщо?».
Якось дід Музика, добравшись до берега, почав стругати міцну вербову палицю. Вона була трохи вища за діда, і ми спершу насторожилися: може, ганяти нею когось хоче… Проте чоловік, надавши деревині форму учнівського олівця, обернувся до нас з доброю усмішкою:
— А ходіть-но, горобенята, та будемо вербу садити.
Ми з недовір’ям — хіба ж то верба? — підступилися до нього й оточили півколом. Дід наблизився майже до самої води і щосили увіткнув «олівець» вістрям у м’який вологий берег:
— Ось тут, дітки, незабаром виросте велике дерево.
…Відтоді минуло добрих три десятки весен. Давно вже перейшов у інший вимір дід Музика — можливо, в тих світах ділиться мудрістю пережитого… Але у цьому, реальному, з річкою, травами й новими людьми, світі залишилася його верба. Оте дерево, що виросло з дідової палиці, і нині вечорами щось шепоче річці — може, навіть про того ж діда Степана розповідає… А ми, малі, обступивши тоді, в дитинстві, старого доброго чоловіка, не відали, що стали свідками народження Дерева Пам’яті: про звичайну сільську людину, єдиним багатством якої було вміння дарувати добро своїй землі.
Автор – Леся ГУДЗЬ. м. Новоград-Волинський Житомирської області.
За матеріалами – Вербиченька.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
