Віктор Олександрович зник у вівторок. П’ятдесятирічний чоловік, за день до цього взяв свій дипломат, поцілував дружину і вирушив до іншого міста на конференцію. Дружина вирішила зателефонувати йому, у день його повернення, але телефон Віктора був недоступним.
Дарина Михайлівна, не знаходила собі місця, тож набрала номер університету, де її чоловік досі викладав студентам вищу математику. Виявилося, що Віктора Олександровича не відправляли на жодну конференцію, він просто взяв відгул за власний рахунок. Дарина чекала на нього весь вечір, але у призначений час він так і не повернувся додому.
Гладкий чоловік, з невеликою залисиною на голові, акуратною борідкою та блакитними очима, ніколи не запізнювався і не відключав мобільний. Тому, коли годинник відрахував від призначеного часу повернення дві години, Дарина Михайлівна почала обдзвонювати всі можливі установи. А коли показував пів на дванадцяту і за вікном стало темно, жінка, обливаючись сльозами, набрала номер сина.
– Ігоре, тато зник, – плакала вона.
– Тобто? – Не зрозумів син.
– Мав приїхати сьогодні вранці з конференції, але його немає. В університеті мені сказали, що він узяв відгули.
– Може, ти щось наплутала і тато взагалі нікуди не їхав? – припустив Ігор схвильованим голосом.
– Ні! – повторювала мати. – З ним щось трапилось. Я обдзвонила лікарні та всіх його друзів, але Віті ніде немає.
– Не хвилюйся! – Вигукнув Ігор. – Я зараз же приїду! Чекай мене і нікуди не ходи, будь ласка.
Поклавши телефон на тумбочку біля дивана, Дарина Михайлівна з сумом подивилась у вікно. На вулиці була непроглядна темрява, дув холодний осінній вітер і у світлі ліхтаря було видно, як сухе опале листя тулиться в останньому вальсі.
Дарина перевела погляд на їхню сімейну фотографію. У жовтій рамочці, що висіла на найвиднішому місці, було зображено щасливу сімейну пару: жінка сорока п’яти років та її чоловік.
– Наша річниця, двадцять п’ять років разом,- пробурмотіла Дарина.- Яка ж я тоді була щаслива. А Вітя, він просто сяяв від щастя. Що мені тепер робити?
Дарина Михайлівна згадала, як вони познайомились. Їй тоді тільки виповнилося дев’ятнадцять, а він був старший за неї на два роки. Красива і скромна, рудоволоса дівчина навчалася на бібліотекаря. А Вітя був її протилежністю: активіст, непосида, та й до того ж студент Математичного факультету, що подає надії. Що він лише в ній знайшов?
Розмови та прогулянки при місяці швидко змінилися на спокійні вечори у затишному сімейному гніздечку. Він запропонував Даші руку і серце, і через рік у їхній родині з’явився синок — Ігор. Ще за два — донька, Карина.
Звичайно траплялися і сварки, і непорозуміння, але мудра та добра дружина завжди йшла на поступки, надто владному чоловікові. Даша завжди вважала, що вдало вийшла заміж.
З роздумів Дарину Михайлівну вивів дзвінок у двері. Жінка прожогом кинулася в передпокій, і навіть не подивившись у вічко, відкрила всі замки. На сходовій клітці стояв Ігор, а поруч із ним — Карина. Побачивши дітей, мама не могла більше стримувати переживання і кинулася дочці на шию.
Через півгодини, коли Дарина сяк-так розповіла їм про те, що сталося, в кімнаті запанувала тиша.
– Потрібно дзвонити до поліції, – безапеляційно заявила Карина, яка була дуже схожа на батька.
– Ти думаєш він, – почала говорити мати, але запнулася на півслові.
– Треба, щоб його почали шукати! Я впевнена, що всьому є логічне пояснення, але підстрахуватися не завадило б, – пояснила Карина і поглянула на брата.
Ігор кивнув головою, взяв телефон і попрямував на кухню, щоб зробити дзвінок.
– Мам, – тихо промовила Карина. – А ви не сварилися? Може він образився?
– Ні! – вигукнула Дарина Михайлівна. – Вона трохи помовчала, а потім із сумнівом додала: – Хоча, знаєш, із ним щось відбувалося в останній місяць. Він став сам не свій. Поводився холодно.
– Нездужав може?
– Зі здоров’ям все гаразд, – кивнула жінка. – А ось поведінка. Наче я чимось завинила перед ним, – з сумом сказала вона і подивилася на доньку стривоженими очима.
Карина хотіла було щось відповісти, але в цей момент у кімнату зайшов Ігор.
– Сказали взяти з собою фотографію та йти у відділення, – схвильовано сказав він, ховаючи мобільник у кишеню джинсів. – Збирайтеся.
Наступного ранку Дарина Михайлівна прокинулася дуже рано. Вона не могла спати вночі і подрімала лише годину, вже під ранок. Як тільки жінка відкрила очі, то одразу подивилася на подушку, що пустувала, поряд з собою. Їй так хотілося вірити, що вчорашня подія була лише поганим сном. Обійшовши всю квартиру Дарина засмутилася – чоловік так і не повернувся.
“Ми шукатимемо його”, – луною розносилися слова слідчого в її голові.
Не знаходячи спокою, вона опустилася на шкіряне крісло в кабінеті чоловіка і провела долонею по дубовій стільниці. У розпачі вона почала відкривати всі ящики, намагаючись знайти хоч щось, що могло б пролити світло на зникнення Віктора. Але, не знайшовши нічого, кинула погляд на кошик для паперів.
– Що Вітя б сказав, якби знав, що я копирсаюся в його сміттєвому кошику? – бурмотіла Дарина, перериваючи папери.
На дні кошика вона знайшла розірваний на чотири частини листок. Це був лист. Дарина Михайлівна розрівняла зім’ятий папір на столі та з’єднавши всі шматочки, почала читати. Вже після першого рядка їй стало недобре, в очах потемніло, до горла підступив клубок.
“Коханий мій Вікторе! Як чудово, що ми скоро будемо разом. Коли я тільки зустріла тебе вперше в інституті, мене ніби світлом осяяло. А потім, коли ми почали працювати пліч-о-пліч, твоя недосвідчена аспірантка закохалася в тебе до безтями. Я безмежно щаслива, що скоро ми будемо разом”.
У низу злощасного листа гострим почерком було виведено: “Твоя Сніжана”.
Дарина Михайлівна відсахнулася. Їй здалося, що земля пішла з-під ніг і нема чим дихати. Хапаючи ротом повітря, вона підскочила до вікна і відчинила навстіж. У кабінет тут же увірвалося прохолодне повітря із запахом осіннього листя.
– Значить, він має іншу, – не своїм голосом промовила жінка. – Сніжана – це ж його нова аспірантка! Вона працює з ним на кафедрі вже два місяці, – Дарина приклала пальці до губ. – Невже він з нею? Немислимо!
Перед дверима з номером двадцять стояла бліда руда жінка. Її обличчя, покреслене дрібними ледь помітними зморшками, було сумним, а очі, що колись випромінювали світло і тепло, погасли. Вона важко зітхнула і тремтячою рукою потяглася до дзвінка.
– Хто? – спитав з-за дверей молоденький дзвінкий голосок.
– Дарина Яковина.
Повисла тиша, а потім заклацали замки і на порозі з’явилася висока блондинка. На ній був легкий блакитний халат.
– Вітаю, – затинаючи, привіталася дівчина. – Не чекала,- почала вона говорити, але Дарина жестом зупинила її:
– Не треба! Де Віктор?
Блондинка заплескала довгими чорними віями.
– Тобто?
Дарина Михайлівна важко зітхнула і, відсторонивши убік юну особу, зайшла до квартири, а потім, не знімаючи взуття, вирушила до кімнати. Однокімнатна квартира була настільки крихітною, що жінка одразу потрапила до кімнати. Там, на розкладеному дивані, на червоній постільній білизні лежав Віктор Олександрович. Побачивши дружину, чоловік ледь не до підборіддя накрився ковдрою і витріщився на неї.
– Що я там не бачила? – сухо спитала Дарина.
– Дашо? Як ти… – запинаючись, промовив Віктор і замовк.
– Дуже просто. Значить, ми шукаємо тебе, а ти, ніжишся тут у неї? – відчеканила Дарина Михайлівна, тицьнувши пальцем у бік дівчини, що стояла біля дверей кімнати.
Чоловік мовчав.
– Чому? Дай мені відповідь, будь ласка! – тихо промовила жінка. – Ми ж були з тобою щасливі, виростили двох дітей. Навіщо ти так зі мною? – На очах блиснули сльози, але вона трималася, не сміючи розплакатися.
– Сніжинко, почекай на кухні, – звернувся до дівчини Віктор.
Блондинка ображено надула губи і вийшла.
– Ми не були щасливі! – випалив чоловік.
– Як? – Тільки й змогла сказати Даша.
– Ти була щаслива! А мені не потрібний був цей домашній затишок, не потрібні ці недільні поїздки на дачу та відпочинок у сімейному санаторії теж не потрібний! Це не життя! – жестикулював Вітя. – Я хочу бути безумцем, яким був завжди. Мені не потрібна стара квочка. Я хочу любити!
Дарина тихо присіла на крісло, що стояло позаду. Вона дивилася на чоловіка з нерозумінням у очах.
– Тобто всі ці роки ти був нещасним? А тепер з двадцятичотирічною аспіранткою і став щасливим? Вона ж у доньки нам годиться!
– Яка різниця? – роздратовано промовив чоловік, накидаючи на себе махровий халат. – Я кохаю її. А пішов тому, що не міг більше жити в цій нескінченній ілюзії щастя.
– Ми думали, що ти загубився, – розгублено пробурмотіла дружина.
– Ох, не пора чуєш! Я втомився від цього життя і вирішив піти від тебе. Хотів зателефонувати сьогодні і пояснити, але не встиг.
– Тебе шукають правоохоронці, я написала заяву.
– Ти з глузду з’їхала? – загарчав чоловік. – Негайно забери заяву! Я хочу розлучення. За речами заїду ввечері, – він сердито подивився на колись молоду і красиву дружину, і з усмішкою відзначив, що вона дуже постаріла. – А тепер, йди.
Дарина встала і мовчки вийшла із квартири. Вона не обернулася, коли Сніжана намагалася просити пробачення, не обернулася, коли машина сигналила на проїжджій частині. Відкинута дружина просто йшла містом, сама не знаючи куди. Надвечір, вона втомлена і змерзла повернулася додому, де на неї чекали схвильовані діти.
Минуло два роки. Дарина Михайлівна дуже щаслива: у її житті є Ігор та Карина, а ще двоє чудових онуків близнюків, яких подарувала дружина Ігоря. Жінка в’яже для хлопців красиві шкарпетки та костюми, як і раніше працює у бібліотеці, а на вихідні їздить на дачу. Вона знає, що Віктор, її колишній чоловік, тепер один: Сніжана знайшла собі забезпеченого і молодшого чоловіка вже за півроку. Він намагався повернутися до Даші, але жінка навіть у його бік не глянула.
– Мені не потрібна людина, яка зі мною нещаслива. Крім того, я не вважаю себе старою, тому вибач, – сказала колишньому чоловікові Дарина, перш ніж зачинити перед його носом двері.
Фото ілюстративне.
