Як французи.
— Агов, Петре, що ти там стругаєш? — гукнув через паркан сивочолий Григорій, зсунувши картуз на потилицю.
Петро відклав рубанок і, витерши спітніле чоло рукавом сорочки, махнув Григорію:
— Ходи сюди. Чого через паркан перебріхуватись будемо.
Він важко опустився на колоду і дістав мішечок з махоркою. Тут підійшов Григорій. Він, крекчучи, опустився поруч на другу колоду.
— Що стругаєш кажу? — запитав він.
Петро розгладив пожовклі вуса, випустив клуби диму і відповів:
— Та баба моя мені всю лисину проїла. Зроби мені дзиґлик, та зроби. Стільців в хаті повно, а їй дзиґлик здався. Як тільки щось у тому ящику побачить, так відразу їй треба. Як мавпа, чесне слово.
Григорій розуміюче кивав головою. А як же тут не зрозуміти, коли жінки, вони ж всі однакові. Дивляться одне на одного і повторюють, та так, щоб у однієї було краще, ніж у іншої. Конкуренція, це така справа.
— Я чого до тебе прийшов, Петре. Знаєш, що французи придумали.
— Що?
— Каштани їсти, ось що.
— Як так?
— А ось так. У вугіллі запікають і їдять. Клянуся, — перехрестився Григорій. — Я як побачив по телевізору, то відразу до тебе побіг.
Він витягнув з кишені жменю блискучих каштанів.
— Ось, набрав по дорозі.
Петро почухав сиву бороду, поглянув на дошку на верстаті, яка повинна була стати дзиґликом, махнув рукою на рубанок і встав. За ним підвівся і Григорій. Вони удвох попрямували в кінець городу, де Петро зазвичай спалював сміття.
Розвели багаття. Почекали поки прогорить вугілля.
— Так от, я й кажу, що ці французи чого тільки не їдять. Жаб і тих їдять, — говорив Григорій, мружачись від диму.
— А може, вони там голодують, раз готові жаб їсти, — відповідав Петро, помішуючи вугілля.
Так вони розмірковували про важке продовольче становище в інших країнах світу. Приводили в приклад картоплю, якою ще зовсім нещодавно заповнили свої льохи. Ось це овоч, всім овочам овоч. Можна навіть сказати — всім овочам голова. Ніякими каштанами, та жабами її не замінити. Ось чого б в тій самій Франції не вирощувати саме картоплю. Накопали, відварити, сальця нарізали, добре ж.
— Ну, кидай свої каштани, — сказав Петро, розгрібаючи вугілля.
Григорій поклав каштани, а Петро засипав їх тліючим вугіллям. Сіли чекати.
Не минуло й п’яти хвилин, як над їхніми головами пролетів каштан, який вилетів з багаття. За ним другий, третій.
— Лягай, — вигукнув Григорій і пластом упав на землю.
Петро сплюнув і відійшов у бік.
Коли канонада каштанами припинилася Григорій піднявся і, озираючись на всі боки, сказав:
— От запроданці. Це вони навмисно таке по телевізору показують, щоб нас винищити.
Петро підійшов до багаття, розгріб вугілля і викотив кілька каштанів, які залишилися. Почекавши, коли ті охолонуть, він спробував один і відразу виплюнув.
— Та ну тебе, Грицю, з твоїми каштанами і з тими французами.
Тут повз проїжджала на велосипеді листоноша Дарина, молода дівчина, що встигає за день об’їхати п’ять сіл.
— Діду Петре, ви що, картоплю печете? — запитала вона, весело усміхаючись.
— Ага, якби ж то. Гриць каштанів захотів спробувати. Як у Франції, каже, будемо їх смажити. Та ми мало від них дуба не дали. А то ще й їсти їх неможливо, — відповідав Петро, відпльовуючись.
Дарина реготала до сліз, впустивши велосипед на землю. А коли відсміялася, то розповіла, що у Франції, справді, їдять каштани, але не такі.
— У них ростуть зовсім інші каштани. Їстівні. А у нас кінський каштан, який використовують тільки в лікувальних цілях, — сказала наостанок Дарина і, сівши на велосипед, поїхала далі.
Григорій насунув картуза на очі і почухав потилицю. Петро подивився на нього і роздратовано сказав:
— У Франції, у Франції. Ти б іще жолудів приніс спробувати, щоб ми могли себе відчути свинями.
Фото ілюстративне.