Десять років тому на весілля ми з чоловіком від його бабусі отримали шикарний подарунок – ключі від двокімнатної квартири у нашому місті. Скажу чесно, цього ніхто не очікував і від бабусі не просив. Але дарованому коневі, як відомо, нікуди не зазирають, тому ми радо прийняли цей дар. А даремно. Ой як даремно.
На старій касеті і досі є цей феєричний момент: бабуся бере мікрофон і просить занести до зали її подарунок. Вийшов офіціант з величезною коробкою. Ми всі вирішили, що то має бути холодильник, але надто легко чоловік її ніс. Бабуся попросила розпакувати і поглянути що ж там. Під веселий сміх і запальну музику ми з чоловіком добуваємо з кільканадцяти шарів паперу і усіляких газет коробочку, а в ній – ключі.
Ми коли зрозуміли, що саме у нас в руках, аж плакали. Весілля ми для себе робили, адже до того вже десять років прожили без розпису, а тут захотіли забави. Мені 35 а чоловіку 40. Хоч і працювали ми не покладаючи рук, але навіть тих 25 тисяч доларів на перший внесок наскладати не змогли. А тут одразу і квартира! Як ми тоді плакали, як дякували бабусю. Я там така на відео щаслива, прямо видно, що свічусь вся.
Але свято минуло і ми почали ремонт. Ух, леле! Його бабуся була присутня скрізь і всюди. Квартиру вона нам подарувала, але оформлена вона на неї. От і ходила вона з нами магазинами обираючи шпалери і матеріали для ремонту. Апогеєм стало те, що ламінат поклали майстри поперек, а не поздовж, як думала бабуся. Як вона волала, що вона говорила…
Треба сказати, що чоловік мій бабусю дуже любить і цінує. Жодного слова їй кривого не каже і мене просить поводитись так же. Отож я й мовчала. Чоловік бабцю слухає посміхається і обіймає, а я потім плачу, бо ніби як і господиня, а ніби так, дитя яке шкоду зробило.
Завершили ми той ремонт і переїхали, так бабця щодня в нас. От нудно їй самій, а до нас три станції метро і маршруткою пів години. Хіба це відстань? Так якби ж чай вона пила і шкарпетки в’язала, так ні. Пані мене в усьому повчає. Принесла мені герані і викинула усі мої квіти. Бо у неї все життя у цьому домі лиш герані були, а інших вона бачити не хоче.
Я коврик у ванну червоний купила, приходжу з роботи – немає. Бабця мені принесла білий, бо той їй був не до вподоби. І так скрізь і в усьому. Чоловік з її витівок сміється аж сльози втирає, а я аж плачу. А як інакше реагувати на те, що квасолю, яку ти любиш їсти з цибулькою і олійкою до картопельки, тобі посмажили із грибами, які придбали у бабусі під під’їздом. Ще й сяде й дивиться – їси, чи ні.
Якось я от так і жила, аж поки дитина не з’явилась. Ось тут бабуся уже й слова не давала мені мовити. Я коли вперше в дім з дитям повернулась, ледь не впала ще на порозі. Бабуся усе переінакшила по своєму. Навіть ванночку пластикову у якій ми дитя мали купати викинула. Я вже не кажу про те, що туди ж полетіли і підгузки і повзунки, які ми купували заздалегідь.
Одного дня я не витримала. Узяла і провернула ключа так, щоб бабуся не увійшла. Вона стояла зо дві години і невпинно тарабанила в двері. Чоловік з роботи прилетів, думав щось трапилось. Я відчинила і сказала, що впущу лиш його, а бабусю більше бачити не можу.
Бабця сцену закотила, аж я просльозилась. Тут я дізналась, яка я невдячна, а вона ж нам квартиру подарувала, а ми її не цінуємо. Чоловік стоїть і її підтримує. на мене з осудом дивлячись.
Так я й пішла до своєї мами у халаті домашньому, тапочках і з малою на руках. Чоловік мене навіть повертати не думав, хоч жили ми не погано до того. Сказав, що з такою невдячною, як я людиною, йому не по дорозі. Мовляв я не проявляю поваги і вдячності до його бабусі за все, що вона для нас зробила.
От такий у нас подаруночок на весілля вийшов. А бабця у тій квартирі зараз живе сама. Чоловік мій з мамою, а бабуся у відремонтованому житлі з сучасною технікою.
От як треба подарунки робити.
Аміна К. Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
