На завідуючу терапевтичним відділенням звертали увагу всі: чоловіки дивилися з цікавістю, жінки – з неприхованою заздрістю. Їй, стрункій і чорноокій, білий халат був до лиця. Волосся вона заколювалf ззаду валиком, а накрохмалена шапочка стояла на голові, додаючи зросту. Чи набійки на підборах у неї були правильні, чи завдяки м’якій ході, але приглушений стукіт її каблучків не дратував. Виглядала на сорок п’ять, але ніхто зі співробітників лікарні точно не знав, скільки їй років. Сувору і безкомпромісну Діну Іванівну побоювалися і співробітники, і пацієнти.
Чоловіки з числа пацієнтів і колег намагалися загравати з нею, запрошували на побачення, дарували цукерки і квіти. Але натикаючись на строгий погляд, приростали до місця і німіли. Чуток ходило про неї багато. Ніби пережила нещасну любов, чоловіка не стало. Дитину втратила… Ніхто достеменно не знав, що з цього правда, а що домисли злих язиків.
Єдине, що знали співробітники, що живе вона одна. Нікого не наближала до себе, ні з ким не дружила. Хоча ні злою, ні високомірною її назвати не можна.
А вона без пам’яті закохалася в молодості в однокурсника і красеня Ігоря. Дихати не могла без нього. Але обранця, обласканого жіночою увагою, напружувала її самовіддана віддана любов. Він пішов, віддавши перевагу іншій.
Відтоді Діна нікого не впускала в своє серце. Може, любила досі красеня Ігоря, може, боялася нових зрад.
Вона зупинилася біля посту медсестри.
– Віро. Дайте мені карту Макаренка з п’ятої палати. Я підготую виписку до завтрашнього дня. – З притиснутою до плеча картою, вона повернулася до свого кабінету.
«Що ж, чоловік одужав. Тепер тільки від його бажання остаточно одужати, ресурсів організму залежить, як скоро ми з ним зустрінемося знову», – думала вона, заповнюючи на комп’ютері стандартну форму виписки з перерахуванням проведених обстежень, виконаних призначень, лабораторних даних…
До кінця робочого дня залишилося півгодини.
Діна вийшла з кабінету, замкнула на ключ і завстигла. В кінці коридору стояла жінка і з кимось приглушено говорила по телефону, відвернувшись до вікна. До Діни долинули дивні слова.
– Ні. Нічого йому немає. Живіший за всіх живих. Не гнівайся. Я сказала йому. Та ніяк. Думаєш, він не здогадувався? Все, ввечері, поговоримо. – Жінка заховала телефон і пішла до сходів, не озираючись довкола.
Діна Іванівна увійшла в п’яту палату. В інший час, помітивши порожні ліжка, сказала б щось з приводу шкоди паління, але помітила напружену спину чоловіка, що відвернувся до вікна, і промовчала.
– Іване Олександровичу, завтра… – почала вона, але коли він повернув голову з невимовним смуиком в очах, запнулася, не договорила.
– Що трапилося? – Діна Іванівна присіла на край ліжка, щоб не нависати над ним. – Вам погано? Болить щось?
– А можна мене не виписувати? Я… Мені нікуди… – видавив він з себе обірвані фрази.
– Так зайняте його місце. Дружина іншого привела. Так і сказала: «Фініта ля комедія. Я іншому віддана і буду вік йому вірна». А Івана за двері, – сказав сивий чоловік з ліжка в кутку.
– Це правда? – тихо запитала Діна Іванівна.
«Ось про кого говорила жінка біля вікна по телефону. Сподівалася, що чоловіка не стане. Не дочекалася і оголосила, що його місце, поки він лікувався в лікарні, зайнято», – здогадалася вона.
Іван Олександрович, крупний чоловік за п’ятдесят, з короткою стрижкою сивіючого волосся і сумними очима лежав, відвернувшись до вікна.
Діна теж подивилася в вікно. Підходив до кінця квітень. Набряклі бруньки на гілках дерев лікарняного парку готові розкритися і випустити на волю молоду зелень. Але з сірого холодного неба гляди й полетять сніжинки. Сонця сьогодні не було.
– Зовсім нікуди йти? А друзі? Діти? – співчутливо поцікавилася вона.
– У них свої сім’ї. На день-два можна, а далі? Соромно в моєму віці по чужих кутках поневірятися. Знав, що вона бігає до іншого. Думав, перебіситься…
– Іване Олександровичу, кілька днів не врятують вас, та й ліжка потрібно звільняти для інших. – Діна Іванівна забарилася. – А знаєте що ?! У мене є будинок в селі, в вісімдесяти кілометрах від міста. Дорога хороша. Будинок міцний, але певну силу і руки прикласти до нього доведеться. Давно не жив в ньому ніхто. Я завтра вранці принесу ключі і розповім, як доїхати, – вона встала і рішуче вийшла з палати, не давши йому можливості відмовитися.
– Оце так! – із захопленням простягнув сусід з кута палати. – Сувора, а виявилася он якою… людяною. Не здумай відмовитися, Іване. Твоя гуляща кішка нігтика її не вартує.
Відцвіла і облетіла черемха, на зміну прохолодній вітряній погоді прийшли сонячні теплі дні. Вранці в неділю Діна сіла в «Хонду» і поїхала провідати свого підопічного.
Вона приємно здивувалася перетворенню будинку. Лиштви пофарбовані яскраво-блакитною радісною фарбою, дах підлатав. На ганку біліла нова сходинка замість зламаної. Вона заїхала в двір і вимкнула мотор. На ганок вийшов Іван Олександрович в футболці, джинсах і босоніж. Нічого не залишилося від блідого пониклого чоловіки. Плечі розправлені, обличчя засмагле, на руках намітилися опуклі м’язи. Виглядав він відпочилим і задоволеним життям.
– Здрастуйте, ось провідати приїхала. Не ображають вас тут? – Вона вийшла з машини і сперлася на дверцята.
– Та нікому кривдити. Три бабусі немічні тільки раді, що хтось ще з’явився в селі. А дачникам не до мене, – відповів він, все ще не відійшовши від подиву.
– Вам сільське повітря на користь пішло. А робота? – вона не відходила від машини, а він розгубився і не запрошував в будинок.
– Моя робота… Так, баловство. – Він махнув рукою. – Демобілізувався з армії, виявилося, що нічого, крім як шикувати солдатів на плацу, не вмію. Охоронцем працював. Нема про що шкодувати. Пенсія у мене хороша.
– Ну, показуйте, як ви влаштувалися. – Діна, нарешті, зачинила дверцята машини і підійшла до ганку.
– От телепень, – Іван ляснув долонею себе по чолі. – Від несподіванки розгубився, вибачте. – Іван зайшов у будинок першим, відкриваючи перед Діною двері.
Діна зупинилася на порозі кімнати. На чистій підлозі розстелені домоткані бабусині постілки. Візерунковий малюнок світла і тіні тремтів на них від сонячних променів крізь тюль. На вікнах – два горщика з геранню.
Старий годинник затишно цокає.
– Це мені Валентина, та, що на краю села живе, дала. З ними якось затишніше, правда? – помітивши погляд господині на герані, винувато виправдовувався Іван.
– А пахне ніж так смачно? – Діна повернула голову і подивилася на Івана.
– Я борщу зварив в грубці і картоплю. Будете? – Відразу заметушився Іван, вперше побачивши на обличчі Діни Іванівни посмішку. – Не відразу навчився готувати. Я ж в селі не жив ніколи. Нічого не вмію. Сусідки допомогли, навчили. То сире виходило, то згорало в вугілля, – пояснював він вже трясучи рогачами.
Діні захотілося підняти руки і потягнутися до хрускоту. Атмосфера дому огорнула домашнім затишком, дитячими спогадами про бабусю… Вона не була тут після того, як не стало мами. Не могла. І продати будинок зі спогадами теж не могла. Будинок залишився після бабусі і дідуся. Потім влітку мама жила в ньому, повертаючись в місто тільки на зиму. Тепер і її не стало.
Вона згадала, як доверху навантажували машину банками з солоними огірками, варенням, грибами… їдучи в місто, а потім їли всю зиму, згадуючи літо. Мама… Як давно це було.
– Скажіть, скільки мені можна… господарювати тут? – перервав її спогади голос Івана. – Ви не соромтеся, скажіть.
– Живіть, скільки хочете. Я не приїжджала сюди близько десяти років. Не могла. Вас відвідати приїду ще, якщо ви не проти. У вас тут як при мамі – тепло і затишно. Я не вмію, та й не хочу займатися будинком і землею. – Вона зніяковіло опустила очі, а Іван тактовно промовчав.
– Я ж вам продуктів привезла. Зовсім забула. – Діна вибігла з будинку.
Іван перевів подих. Він вперше бачив її без білого халата і шапочки. Легка сукня личила їй, роблячи молодшою. Кілька пасм вибилися з заколотого звичним валиком волосся. Вона здавалася простішою і ближчою. Іван подивився на свої руки зі синцями від незвичної сільської роботи і раптом відчув свій солідний вік.
Вона поїхала, коли почало сутеніти, залишивши в хаті ледь помітний запах парфумів. Що б Іван не взяв в руки, все пахло Діною і її парфумами. Це тривожило і хвилювало серце Івана, давно не тривожився від такого. І ніколи не дізнався б, якби… Зараз він навіть був вдячний своїй дружині. Ніч провів безсонну, перевертаючись, женучи від себе непритаманні мрії.
Діна приїхала знову через два місяці. Привезла продуктів, нову вудку. А він підняв повалений місцями паркан, з гордістю розповідав, що навіть з сусіднього села приходять до нього самотні бабусі і жінки з проханням щось полагодити, допомогти з будинком, розплачуючись молоком, сметаною, яйцями…
Обжитий будинок теж виглядав гордо, немов випинався вперед, мовляв, у мене тепер є господар, я не гірший від інших.
– Взимку я вас огірочками солоними годувати буду. – Хвалився Іван, а Діна із задоволенням зауважила, що він став підтягнутим, зник живіт. Вона ніяковіла під його поглядами.
Сонце хилилося до крайки далекого лісу, пофарбувавши наостанок все в помаранчевий колір.
– Я зараз. – Іван схопився і вибіг з хати.
Діна пройшлася по дому. У ньому з’явилися чужі речі, запахи. Потім подумала, що Іван довго не повертається. Вона вийшла на ганок, подивилася вздовж вулиці, зайшла в город і побачила що він сидів на землі, спершись спиною до огорожі.
– Іване! – вона підбігла до нього і впала на коліна.
Виміряла нерівний тугий пульс, побігла до машини за аптечкою, на півдорозі згадала, повернулася в будинок за склянкою води. Вона бігала, а поділ легкої сукні метався навколо струнких ніг. «Укол б зробити», – подумала і знову побігла в город, сунула Івану таблетку, піднесла склянку води.
Через п’ятнадцять хвилин Іван піднявся, Діна допомогла увійти в будинок і посадила на ліжко.
– На сонці перегрівся сьогодні, – вибачаючись, сказав він. – Хотів в дорогу вам огірочків… Ви… Залишся, – несміливо сказав Іван, перейшовши на «ти».
Діна стояла перед ним, роздумуючи, що відповісти. Іван уткнувся головою в її руки і щось тихо сказав.
Щастя воно таке. Чекаєш, кличеш його, шукаєш, АУКАЄШ, чи не заблукало чи, може, не в той бік повернуло… Звикаєш жити одна, без зрад і страху втратити. І раптом твоя дорога перетинається випадково з чиєїсь, і далі люди йдуть по життю разом.
А любов? Вона теж різна буває. У молодості – до безпам’ятства, до бажання одноосібно володіти. З віком вона стає спокійною, затишною і тихою, як останній промінь сонця, що заходить…
Автор: Галина Зaxарова.
Фото ілюстративне.
