Мене дратували відвідини матері, бо щось виходило, як з приказки: «це могли б бути ми, але у нас корова», а у нас було – мати. Був період в житті Дмитра, що він бував у матері щодень, замість того аби шукати роботу.
– Я вам продукти на зиму заготовляю, стараюся. А ви не цінуєте, – казав він мені на мої претензії.
Потім матері не стало, але він все одно старався бути в селі хоч на вихідних, щоб там щось копошитися без толку цілий день.
Діти росли і вони не мали бажання сидіти в селі, ледве я їх на літо вмовляла поїхати. А, коли вже стали дорослими, то їх туди вже нічим було заманити.
І так виходило, що чоловік в селі був сам, прав, варив і бур’яни полов. Коли ж вийшов на пенсію, то вже не було спасу з тим селом – то вулики йому треба, то садити, то полоти, то збирати…
Один клопіт, бо тепер все можна купити в магазині і при тому спину не гнути. Але він любив сам процес, як я розумію.
Ми ж усі були зовсім іншої думки на село, і на його «процес», і на те, як жити, щоб жити легко і нікого не заставляти до роботи.
– Дітей треба до праці залучати, – казав він про онуків, коли діти не хотіли їх віддавати в село, – Що вони в тому місті бачать? Лиш телевізор і асфальт. А тут природа.
– Тату, досить. Дерева і кущі одинакові, що в місті, що в селі, – відказувала донька.
– Давно тобі треба вже перестати туди їздити, тим більше велосипедом!, – казав син, – вік у тебе вже не той.
Але чоловік не слухав. Думаю, що якби він цілорічно жив з нами в місті, то нікому б від того добре не було. А так якось ми уживалися і вже я думала над тим аби з часом віддати доньці квартиру, а син продасть з часом хату в селі.
І якось я про це заявила чоловікові:
– Напевно, так і буде як ти хочеш. Діти ніяк на квартири власні не назбирають, то переберемося в село і продамо квартиру та розділимо між ними, а потім вони вже продадуть в селі хату, як нас не буде і гроші поділять.
– Що?, – бачу чоловік аж зблід, – Дожився! Що ви все грошима міряєте! Гроші і гроші – наїстися не можете! Тут наше коріння!
– Тут твоє коріння, – кажу я йому, – А в дітей тут нема ніякого коріння і нічого близького. Дітям треба дати гроші на гідне життя! а не заставляти тут гнути спину на городі, який ніколи не дає ніякого урожаю.
Слово поза слово і він сів на велосипед і погнав в своє село. Я до нього телефонувала, але він не брав слухавку. Я зателефонувала зранку і мені відповіли, що Дмитра мого більше немає. Дорогою трапилося нещастя.
Я вирішила, що його треба залишити в його селі і найняла сусідку, яка буде дивитися за могилкою.
Ми прийшли до його хати і ще раз подивувалися, що його тут так тримало – дві яблуні і горіх біля хати, хата стара, стайня вже вростає в землю. Єдине, що виноград і вулики чотири на городі, що говорило, що тут є якийсь господар, а все інше вказувало, що тут ніхто не докладає багато зусиль аби вибудувати велику хату чи високий паркан.
Звичайно, що ми продали все і ще й раділи, що так швидко вдалося знайти покупця. Ми не здивувалися, що то були люди з того села, доволі молоді, але вони чогось не хотіли те село кидати. Дивина та й годі.
Але я й далі певна, що не треба нікому нав’язувати свою думку і спосіб життя. Одному дороге і любе одне, а іншому – інше. А результат один – всі ми будемо ближче до землі, тому я бажаю аби цього не сталося якнайдовше і в село більше, слава Богу, ні ногою.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
