Була собі бідна старенька. Така вона була бідна, що часом їй навіть не було з чого хліба спекти. І була у неї сусідка-Злидня, яка цю стареньку невпинно бідністю її докоряла. І раптом помітила сусідка: як тільки вона приймається хліб пекти, у старенької теж з труби дим йде, ніби хліб печеться.
– Невже ця жебрачка теж розбагатіла? – здивувалася сусідка. – Треба б заглянути до неї, перевірити.
Заходить сусідка до старенької, а та дійсно коровай з печі виймає. Посадила старенька сусідку за стіл, хлібом свіжим її пригощає.
– Звідки ж у тебе хліб? Нещодавно ти була біднішою бідного, а тепер кожен день хліб печешь?
І розповіла їй бабуся, що втомилася вона від дорікання в бідності. І щоб соромно не було, стала піч розпалювати, коли сусідка приймалася хліб пекти. Тиждень так проходить, другий, ось старенька і придумала: «А дай-но я буду Бога про милість його просити кожен раз, як піч розпалювати буду».
Так і стала робити. Затопила в печі, помолилася, і раптом хтось стукає в віконце. Стоїть старий жебрак, весь в лахмітті, хлібця просить. А хліба-то в будинку ні шматка. Віддала старенька дідку останню свою картоплину. Той її з’їв і знову хліба просить.
Читайте також: ПОВЧАЛЬНА ПРИТЧА: “Я БІЛЬШЕ НЕ БУДУ ХОДИТИ ДО ЦЕРКВИ”
– Звідки ж я тобі, старче, хліба візьму? – запитала бабуся.
– А ти з печі дістань, – відповідає дідок.
Заглянула старенька в піч, а там і справді готовий коровай лежить. Охнула вона, дістала коровай з печі, стала дідка годувати. Він з’їв весь коровай і ще просить.
– Немає в мене більше хліба, – каже старенька.
– А ти знову з печі дістань, – каже дідок.
Дивиться бабуся – там знову коровай лежить. Дістає вона коровай з печі, а сама вголос дивується:
– Доки ж Бог хліб мені буде дарувати?
– А до тих пір, поки з чистим серцем будеш ділитися з усіма голодними, – відповів старий.
Ось з тих пір і не припиняється ніколи в будинку у доброї бабусі хліб.
