Може, я й сама винна у цьому, але таке відношення просто неприпустиме.
Я ростила Людмилу сама і вона добре бачила, як це важко без чоловіка, особливо в селі. Ходиш по сусідах та випрошуєш аби хтось прийшов скосив, зорав, привіз.
Я вже й сама косити навчилася, щоб вкотре не випрошувати чужого робітника. Щоб гонорово найняти когось не було грошей. Отак все сама та сама, а доньці приговорювала:
– Бачиш Людочко, як без чоловіка погано? То ти будеш дуже доброю жінкою для свого чоловіка. Так?
От і виховала.
Поїхала вона вчитися в медичне і не кажу, як поступила і вчилася, але все сама, бо я не мала грошей на те, щоб її якось просувати. Я аж раділа, що моя дитина буде в білому халаті ходити та матиме чистеньку роботу в теплому приміщенні, не те, що я.
Вивчилася моя доня і пішла спочатку на практику, а потім отак в лікарні й прижилася. Руку має легку і характер добрий, а ще молода, що не вимагає високої зарплати – то чого не тримати таку на роботі.
Я все переживала, що не має вона пари, бо дівці вже двадцять п’ять, а все нікого не приводить додому знайомити. Я вже й молилася і свічки ставила, випрошуючи в Бога добру долю для своєї доні. Все ніяк.
Я вже почала по знайомих придивлятися, хто б їй підійшов аби отак через матір заходити. І не раз ставала до балачки чи з Марією, у якої син агроном, чи з Світланою, чий син працює в районі при міськраді.
Але то знаєте, яка розмова – зміряють тебе з ніг до голови та лице відвертають, ніби ти не з усмішкою до них, а милостиню просиш.
Але всім їм моя Людмила втерла носа! Привела додому лікаря!
Господи! Яка я була щаслива та рада! Найсправжнісінького лікаря!
Ось вам, мої любі агрономші і чинуші, ще за моєю Людмилою будете лікті кусати.
І я вже зятеві ніякого кривого слова не кажу, ні до чого робити не заставляю, бо ж лікар, бо ж треба аби сім’я укріпилася, аби діти з’явилися, а тоді може вже й попросити щось помогти по господарству.
Богові все не надякуюся, ходжу по селу, мов пава.
Звичайно, що Людмила все рідше і рідше вдома буває, тому за мої клопоти вона вже й забула, хоч мені й далі треба, й виорати, й скосити і паркан поправити.
Їздила я до них на хрестини і вже й квартиру подивилася. Я просто не є дуже цікава, тому бачила квартиру раз, коли вони весілля робили і ось тепер, коли хрестини. В хаті гарно, але без якоїсь розкоші.
Я дала гарний подарунок, бо пів року економила зарплату і за пай, але віддала все до копійки, нехай свекри знають, що донька не злидня.
Люда мене тоді так обняла міцно і подякувала. Сказала, що свекри й близько такої суми не дали. А мені так радісно було – не передати.
Нічого, що я потім їла одну картоплю з капустою квашеною, мені було солодко від тих обіймів і тієї думки.
Роки пролетіли, я аж присіла, коли порахувала, що шістдесят на носі. Треба й справити гідно.
Тому я запросила гостей і давай готуватися. Треба й м’яса купити, й пляцків напекти, на салати накупити і все-все порахувати. Я бігаю і кручуся і така весела, що всі сидітимуть за столом на чільному місці буде моя Людмила з зятем.
І так бігаю та кручуся, якби років у мене й не було. Все приготувала та стала чекати гостей.
Прийшли куми, прийшла родина близька і далека і всі сидять та чекають, коли ж приїдуть мої найрідніші.
Минула вже й година, вже люди потайки самі щось тягнуть зі столу, бо запахи неймовірні, а люди ж зранку не їли.
Почали частувати і тости слухаю, але так мені гірко. Думаю, аби щось не сталося, бо чого їх нема – слухавку Люда не бере.
То не мала я свята, а лиш їй видзвонювала та марно.
На наступний день вона сама мені подзвонила та невдоволено сказала, що мусила виключити телефон аби я не заважала їм на святі в колеги чоловіка.
І як мені тепер бути? Знову змовчати?
Фото Ярослава Романюка.
