Коли я була ще дівчиною, то мені бабуся часто говорила:
– Не дуже надійся, бо будеш, як Донька!
Я тоді це приписувала тому, що буду виглядати як стара жінка, яка жилі у нас на вулиці. Вона вже давно не виходила з хати і до неї навідувалася хіба соціальна працівниця, бо нікого з родичів у неї не було.
Роки минали і мені? я вже давно не дівчина, а за літами перевалило до «Доньки» і цього року ми всі приїхали до мами через лютневі події.
Звичайно, що ми багато говорили і про знайомих і знайомих знайомих. І в якийсь вечір я спитала маму:
– Мамо, а чого мені колись бабця говорила «не надійся як Донька»?
– О, то ти не знаєш?
– Що?
– Та Донька цього річ і пішла на той світ.
– Їй було сто чи більше?
– Та ні, десь дев’яносто шість, напевно, – каже мама.
– Ну, то чого не бути як Донька? Що вона таке натворила, щоб про неї стільки часу згадували?
І мама почала оповідати.
Євдокія любилася з хлопцем, якого звали Петрусь і вже до весілля доходило, коли почалася Друга Світова.
Нам тепер легше буде зрозуміти, що відчувала Доня, бо ми тепер переживаємо розлуку з рідними і відчуваємо сильно, що насправді важливо, а що ні, і хто цінний, а хто й згадки не вартий.
Тож тоді Доня поклялася, що дочекається Петруся і обіцянку свою дотримала.
Проходив рік за роком, а Петрусь не вертався, вже й перемога, а його нема.
Журилася дівчина сильно і часто приходила до батьків Петра, щоб допомогти та розпитати чи нічого про нього не чути та не видно. Вони її сприймали вже за невістку за ці роки, тому нічого не приховували – Петро вважався безвісти зниклим, а що під цим розумілося – кожен знав своє.
Донине серце розуміло, що він живий, тому й чекало. До неї сваталися інші, але вона а непохитна – у неї є наречений.
Після завершення Другої Світової чоловіків стало в рази менше, тому конкуренція серед жінок була величезна і скоро про Доню хлопці забули. А хто з жонатих хотів погуляти, то до Доні теж не йшов, бо вона вважалася мало не блаженною зі своєю любов’ю.
– То чого ж тоді про неї так не добре кажуть, з насмішкою?, – питаю я, – Хіба вірність і любов – то щось погане?
– Ну,- каже мама, – Може й не погане, але тепер що вона має? Має рідну душу біля неї? Все життя самотою – то того варте?
Мама оповідала далі.
Батьки Петруся просили Доню вийти заміж за когось іншого, але вже було пізно. Жінка все життя прожила в рідному селі, очікуючи, що Петрусь повернеться і зайде до неї до хати.
Вся її молодість і врода була з’їдена важкою працею і злиднями.
Вона поховала Петрусевих батьків і доглядала їхні могили.
Роки пролетіли, а Петруся не було.
Аж ось наприкінці 90-х приїжджає в село іномарка і виходить з неї старий Петрусь!
Чоловік плакав і каявся, що не давався чути ні батькам, ні Доні, бо боявся, що його вернуть в есесерію. Він обнімав свою вічну наречену і просив у неї пробачення, що так довго чекав.
Розповів, що потрапив в пoлон, а коли їх звільнили, то не захотів вертатися і одружився у Франції. Жінка забороняла посилати звістку додому, а він і сам знав, що режим Cталіна не кращий за Гiтлера, тому й чекав.
Коли ж не стало його жінки, то він вирішив на схилі літ відвідати Україну.
Петрусь тут жити не хотів, а Доню до себе брати, то теж не виходило, бо й вона вже не хотіла на схилі літ їхати.
– От тобі й кохання-чекання, – резюмує мама, – Що воно дало Доні – нічого, лиш собі життя змарнувала. А Петрусь гарно жив і нічого в його серці йому не сказало, що треба якось по-іншому себе було повести.
Мама закінчила, а мені стало так прикро за ту жінку… Я її пам’ятала, що вона завжди старенька сидить на призьбі біля хати та дивиться на вулицю. А вона просто чекала…
Фото Ярослава Романюка,
