Не секрет, що у школі учні нерідко закохуються в молоду привабливу вчительку. Та й студенти бувають надто небайдужими до неординарної викладачки. Причому в першу чергу юнаків цікавлять не її знання, а врода. Звісно, зазвичай усе відбувається платонічно. Проте іноді трапляються й дивовижні романтичні історії, які закінчуються шлюбом.
ВІЩИЙ СОН
Вони — дуже цікава пара. Володимир чимось схожий на середньовічного вікінга — такий собі велет із довгим білявим волоссям, широкоплечий і стрункий. Він одразу впадатиме в око навіть у натовпі зі ста різних чоловіків. Олена ж, навпаки, дуже тендітна і мініатюрна, та й виглядає значно молодшою за свій вік. Проте Олена — вже досвідчений викладач. З Володимиром(тоді — студентом цього ж вишу), вони зустрічалися до шлюбу чотири з половиною роки.
«Раніше мені подобалися кароокі брюнети, а вийшла заміж за зеленоокого блондина», — усміхається Олена. Нині обоє захистили кандидатські дисертації, Володимир уже також працює в університеті. І їм є що пригадати!
— О, починалося все дуже просто — в лісі, — розповідає Володя. — Ми зустрілися на археологічних розкопках. Їх проводить наш університет у Шестовиці. Я закінчив другий курс і поїхав добровольцем туди копати.
— А я там провідувала свою подругу. І ось вона мені так захоплено говорить: «Ой, там — такі хлопці!» Власне, вона мене й познайомила з Вовою, — ніжно пригортається Олена до коханого. — Тоді саме проходив другий фестиваль толкіністів «Коровель». Компанією пішли відпочивати — співати, грати на гітарі…
— Пити…
— Трішечки… Ми сиділи поруч із Вовою і якось так ненав’язливо розговорилися. Бесіда виявилася тривалою — до самісінького ранку…
— Зранку я потім зібрався й поїхав додому… Так ми познайомилися, поспілкувалися і… роз’їхалися.
Але Володя про свою граціозну і надзвичайно цікаву співрозмовницю не забув. Та й Олена нерідко згадувала про красеня-студента. Взагалі, про нову зустріч вони не домовлялися. Проте від долі, як-то кажуть, не втечеш. Романтична історія продовжилася в Батурині — під час археологічної експедиції.
— Дивлюсь, — говорить Олена, — а перед моїм наметом стоїть чийсь великий-превеликий рюкзак. І тут виходить Вова й каже: «А я приїхав до тебе!»
— Я фактично спеціально вирушив до Батурина, щоби побачитися з Оленкою, — усміхається Володя. — Але все-таки тривожна думка була: «А раптом її там не виявиться?» Проте, дякувати Богу, приїхала!
— Незадовго до нашого знайомства мені наснився дивний сон. Начебто моя подруга, та, що нас потім познайомила, подарувала мені зелену сукню, а зелений — це мій улюблений колір…
— …Мій теж…
— І ось я потім прийшла в гості й розповіла подрузі про загадковий сон, а її мама почула і розсміялася: «Оленко, це означає, що моя доня незабаром познайомить тебе з людиною, яка стане для тебе дуже близькою. Можливо, це буде навіть твій майбутній чоловік!» Звісно, ми тоді повеселилися й забули. Але фактично саме так і сталося! Я перед весіллям згадала про своє передбачення вві сні, розповіла Вові…
Власне, ще в Батурині Олена та Володимир зрозуміли, що створені одне для одного. Відтоді вони вже зустрічалися постійно. Звичайно, всі колеги Олени та однокурсники Володі про зворушливий роман викладачки та студента знали. І ставилися до цього навдивовижу приязно.
— Колеги були доволі коректними й толерантними, — зауважує Олена. — Жодних в’їдливих реплік чи зауважень. Навпаки, всі раділи, що у мене — все добре!
— Так, між іншим, запитували: «А ото ми тебе вчора бачили, ти йшов за ручку з дівчиною… Нам здалося чи справді це була… Олена Анатоліївна?» — пригадує Володя. — Я абсолютно спокійно відповідав: «Так, це — ваша викладачка».
— Звісно, ситуації в житті трапляються різні. Але у нас різниця не така велика: не 40, не 30 і не 20 років…
— До того ж, Оленка дуже класно виглядає! Коли вона оформлювала медичну довідку, то лікар подумав, що до нього на прийом прийшла випускниця школи, й поцікавився: «Дівчинко, а до якого вишу ти вступатимеш?»
— Так, я в тролейбусі коли їжджу, то зараз уже проїзні не купую. Але раніше постійно траплялося таке. Я кажу кондуктору: «У мене — проїзний!», а вона уточнює: «Який саме — учнівський чи студентський?» Такий ось приємний комплімент. А я гордо відповідаю: «У мене — громадянський!»
«МУДРІСТЬ — ГОЛОВНА РИСА ДЛЯ ЖІНКИ!»
На запитання про ревнощі подружжя реагує з гумором.
— Я йому розповідаю дуже цікаві ситуації…— примружує очі Олена. — Річ у тім, що я полюбляю ходити на пляж — плавати, засмагати на сонечку. А Вова до пляжного відпочинку ставиться без ентузіазму. Тому я засмагаю одна. І зі мною доволі часто різні чоловіки підходять познайомитися…
— …А я завжди пропоную познайомити їх зі мною… — підморгує Володя.
— І ось після кожної такої спроби привернути мою увагу я повертаюсь додому й кажу: «Вово, у мене — новий пляжний шанувальник. Ти радий?»
— Я, взагалі, не ревнивий, я довіряю!
— А я насправді не даю приводів для ревнощів…
Та й себе ревнивою Олена не вважає. Хоч розуміє: Володя просто не може не подобатися жінкам. Адже у нього — не лише зовнішність кіноактора, а й справжні чоловічі риси — рішучість і мужність.
— Мені подобається, що Вова — дуже активний, діяльний. Він уміє блискавично приймати рішення за якихось складних, екстремальних обставин. Мені особисто в житті таких рис не вистачає. Я, коли потрібна миттєва реакція, «гальмую». Мене дуже вразив випадок, який трапився під час однієї з археологічних експедицій. Дівчинці несподівано стало зле. Навколо — ліс, до селища — далеко. У нашому таборі тоді майже нікого не було, а ті, хто був, просто розгубилися. Але Вова одразу помчав через корчі, хащі, викликав «Швидку допомогу», прибіг і ще до приїзду лікарів знайшов ліки… Потім ця дівчинка, жива-здорова, приходила, дякувала. Адже ситуація була дуже непроста. Можливо, він навіть урятував дівчині життя.
Взагалі, на думку Олени, позитивних рис у її обранця вистачає:
— У нього трапляються «напади» господарювання (усміхається).
— Тоді я починаю готувати на кухні, — гордо заявляє Володя. — Власне, я люблю це робити: розкласти все, різати, варити, смажити, тушкувати…
— А я потім мию посуд…
— Після мене треба прибирати, тому що я, наготувавши страв, залишаю на кухні справжній Армагеддон: посуд — брудний, скрізь — шматочки овочів та фруктів…
Тобто до себе Володя ставиться доволі самокритично, а ось дружину буквально обожнює.
— Оленка має те, що я дуже ціную в дівчатах — вона надзвичайно розумна. Взагалі, некрасивих жінок не буває, тож для мене важливо, щоб із коханою людиною можна було цікаво поспілкуватися про все на світі. Я переконаний, що інтелект, мудрість — це чи не найголовніші риси для жінки. Також в Оленці мені надзвичайно подобається її виваженість. Доки вона все кілька разів ретельно обдумає, я запропоную 12 способів вирішення якоїсь ситуації. Зрештою, ми потім разом усе обмірковуємо й… робимо так, як я сказав…
НЕЗВИЧАЙНЕ ВЕСІЛЛЯ
А ще Олена — людина творча. Любить шити й вишивати, власноруч виготовила вже десятки різноманітних сумочок. Нинішні студенти Олени Анатоліївни запевняють, що вона й викладач цікавий, бо до лекцій та семінарів ставиться справді творчо і перш за все цінує оригінальні відповіді. Також Олена з колегою керує студентським театром.
А Володя із задоволенням грає в баскетбол. Іще — любить подорожувати. Тепер вони мандрують разом з Оленою — потягом та автостопом. Побували в Карпатах, об’їздили Львівську й Тернопільську області. Цікавилися, зокрема, старовинними українськими фортецями. Комусь би цих вражень на все життя вистачило, а подружжя вже мріє про нові подорожі. Це при тому, що одного разу навіть Володі стало по-справжньому страшно. Звісно, хвилювався не за себе, а за кохану:
— У Кам’янець-Подільський ми приїхали пізно вночі. Починалася злива…
— …Гроза… — уточнює Олена.
— Небо — чорне, блискавки, грім. І фактично треба було зупинитися в абсолютно незнайомому місці. Коли ми попереднього разу проїжджали, я помітив, що біля Кам’янець-Подільської фортеці, на березі річки Смотрич, стоять кілька наметів. І я запам’ятав це місце. Тому коли почалася гроза, я взяв Олену за руку і сказав: «Ми поставимо намети там». Прибігли, поставили, а потім з’ясувалося, що то — не зовсім вдале місце, бо там збираються люди, котрі полюбляють випити, покричати і почіплятися до перехожих. Тож я фактично півночі не спав — лежав, тримаючи в одній руці сокиру, а в іншій — ніж.
Саме під час екстремальної мандрівки, в Яремчі, Володя й запропонував коханій вийти за нього заміж. Потім вони вирушили подивитися на знамениту скелю Довбуша.
— Це було дуже зворушливо і романтично, — пригадує Олена. — Весілля влаштували також оригінальне… Мені не хотілося виходити заміж у традиційній сукні з фатою. Я вирішила, що сукня має бути якоюсь особливою. Вова теж сказав, що одружуватиметься тільки в сорочці, яку я йому вишила. Отож у наречених був справді незвичний вигляд.
— Я, крім вишиванки, хотів іще одягнути спеціально придбані «весільні джинси», — стенає плечима Володя, — проте після сварки з батьками все-таки вирішив, що буду в костюмі, але такому, що якнайліпше пасуватиме до Оленчиної сукні. А потім, коли ми святкували весілля і вийшли на вулицю, один добродій підходив, запитував: «Що тут відбувається?» А після того, як йому пояснили, ошелешено дивувався: «Ну й весілля: наречений — без краватки та звичного урочистого костюма, а наречена — в моднячій сукні без фати…»
На запитання, як вони зреагують, коли їхній майбутній син — студент — закохається у викладачку, Олена та Володя усміхаються: «Дивлячись яка наречена буде. Якщо молода, вродлива й дуже розумна, то чому б і ні?!»
Автор – Сергій ДЗЮБА.
За матеріалами – Українське Слово.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
