— Такого чоловіка покинула, такого чоловіка покинула, – бубніла собі під ніс, чи то з радістю, чи із явним осудом Ніна, – І чого тій Світлані ще треба було, його ж з руками і ногами заберуть одразу.
Доки сама із собою розмовляла, вже й пирога вийняла із духовки, вийшов що треба. Саме такий Вадим і любить: пишний із фаршем і капустою.
Швидко підійшла до дзеркала і оглянула себе скептично. Поправила зачіску і від душі намалювала чорною підводкою стрілки “прощай молодість”.
Халат, ні в халаті вона не піде, Вадим інтелігентна людина, Світлана ж завжди у сукні ходила. Сорока, яка принесла ту новину на хвості побігла селом далі, а Ніна уже знала, що за мить під дверима сусідського дому вибудується чимала черга із конкуренток.
Звісно ж, Світлану усі дуже люблять, переймаються за неї, усі дівчата, що співають у сільському хорі подруги, тож кожна і прийде запитати у Світланиного чоловіка, як він, бідося, сам справляється без дружини.
Світлана не місцева, вони тут років з п’ять тому дачу придбали із чоловіком. Вона ніде не працювала лиш квіти висаджувала і помідори на маленькому городику. А от чоловік у неї був професором, деканом у якомусь інституті. Маленький, зігнутий і завжди чимось заклопотаний Вадим був просто мрією. Єдине, що від нього чули подруги Світлани під час своїх візитів на каву:
— Так, Світланко… як скажеш люба… все буде кохана.
Він був філологом, чи філософом, писав книги, статті і готувався вічно до лекцій. Але найголовніше – абсолютно ніколи не цікавився тим, куди жінка витрачає зароблені ним гроші. Усе “мирське” його мало цікавило, він був увесь у науці.
І от на тобі – новина стрілою пролетіла селом в особі найкращої подруги Світланиної. Мовляв, так і так, покинула Світлана свого чоловіка зовсім. Поїхала на Канари, до старшого сина і надумала там залишитись.
Ну що ж, Ніна мала намір бути першою. Швидким рухом насипала борщ свій коронний у гарненьку каструльку, поклала у мисочку пампушок, узяла хрону і сала, запакувала ще гарячий пиріг і при повному параді виплила із будинку: пішла співчувати Вадиму Миколайовичу у зв’язку із вчинком дружини.
Лиш коли вона у вікно, що було біля самісінького його вуха постукала, тільки тоді Вадим зрозумів, що комусь треба відчинити двері. В голові тримав і промовляв уголос незавершену фразу, адже саме у розпалі було написання статті. Навіть не поглянувши на Ніну, незграбно узяв каструльку із борщем, вислухав співчуття і мало не перед самісіньким носом Ніни зачинив двері. Заніс на кухню усе, що отримав від сусідки і ледь зміг вмістити на заставленому усілякими яствами столі.
— Які хороші у Світланочки подруги, як добре, що вона пішла в хор. Треба буде поснідати. – подумав про себе, – Світлана тільки тиждень, як на відпочинку, а вони мене годують, мов якогось короля. – але думка швидко зникла витіснена прекрасною ідеєю і новим, несподіваним поворотом сюжету. За мить він уже сидів за комп’ютером і швидко набирав текс інколи перебігаючи очима написане.
А десь там, на березі океану спокійно відпочивала Світлана. Вона знала з ким дружити і кому саме і що потрібно було сказати, аби її Вадусик не залишився голодним.
Ще годинку і вона набере його, прослідкує, аби він пообідав. А те що їсти він має і найкраще, в цьому вона не сумнівалась.
06,10,2023
Головна картинка ілюстративна.
