Сьогодні була остання крапля. Остання! До мене сусідка мамина зателефонувала і давай мені розповідати, як тій важко одній, ще й вистачило їй сорому мене повчати, мовляв. мама мене сама виховувала у всьому собі відмовляла, а я от так із нею несправедливо. Я знаю, що тітка Іра не та жінка, якій то говорити треба і тепер нас усе село обговорює, але я не витримала і все їй розповіла як є.
Так, я не хочу їхати їхати і відвідувати рідну маму, хоч добре розумію. що вона жінка у віці і без моєї допомоги вона ніяк. Проте, я всього лиш плачу рідній мамі тією ж монетою, яку колись отримала від неї – не більше.
Моя мама виростила мене сама. Хоча, як виростила, швидше, я була підсобним робітником при домашньому господарстві нашому.
Мама завжди тримала корів, свиней, биків. Усім жалілась як їй важко, розповідала про те, що ми ледь кінці із кінцями зводимо. А насправді усі виручені гроші складала на купку.
Смішно кому і сказати, але харчі у домі були строго нормовані. на день чашка молока і тарілка сиру. Суп, макарони, каша пшенична. Всього мама варила по-трішки і сипала по черпачку, адже треба було економити.
Я ж носила те, що люди зносили шкодуючи нашу сім’ю. Найпершу річ якісну і дійсно на мене впору я придбала уже будучи дорослою і самостійною. Мама ніколи нічого мені не купувала, як і собі зрештою. Спитаєте куди йшлі гроші, які вона отримувала від продажу худоби і молочки? Так вона ж їх складала на “чорний день”.
Попри все я маму дуже любила і щиро шкодувала. навіть тоді, коли вже сама на себе заробляла я купувала їй одяг і взуття. Мені дуже хотілось. аби мама раділа, мала обновки. Ще тоді я не усвідомлювала, як усе було насправді.
Очі мені почали відкриватись тоді. як я надумала заміж виходити. Мама перед сватами плакалась, що нічим на весілля допомогти не може. Казала, що сама ледь кінці із кінцями зводить. Мовляв, село, біднота, вона одна, яке там весілля?
Я тоді дуже надіялась. що мама із тих грошей, що на купці складені були, хоча б кілька тисяч мені на весілля подарує, однак отримала я п’ятсот гривень у старенькому конверті.
Та ж картина мене очікувала і тоді. як на світ мій син з’явився. Мама моя привезла відрізок старої тканини і замотані у платочок 200 гривень.
Саме тієї миті я і усвідомила, що за людина моя ненька. Дивилась на її старенькі стоптані капці, на спідницю, яку ще з дитинства пам’ятала і светр, що сусідка віддала і мені чи не вперше в житті стало соромно, що я її донька.
Мої діти уже підлітки, а мама моя і досі їх не бачила. Я після тих 200 гривень не могла її ні чуту, ні бачити. Не телефонувала, на її дзвінки також не відповідала. Навчилась жити із думкою, що її не існує. Та й мама зустрічі не шукала, вона завжди говорила, що я їй надто дорого обходжусь. Для неї моя самостійність стала звільненням від “непосильного” фінансового навантаження.
А тепер до мене сусідка телефонує, адже мама моя старенька і вже без сторонньої допомоги не може. Нині тітка Іра по доброті душевній її глядить, але ж довго так продовжуватись не може. Вона справедливо вважає, що саме я, як донька і повинна біля своєї мами ходити.
Але я не збираюсь цього робити і не розумію. чого повинна. Тітка Іра давай мене моралізувати, а я й не витримала. Стільки років усе в собі носила, а тут вилилось. Все розповіла і про речі чужі і про биків і корів і про тих індиків, яких пасла, а мама спродала, так і не залишивши нам хоча б одного. Про чашку молока згадала і про те, що на випуск не пішла, адже мама не захотіла навіть сукні мені придбати.
Так, тітка Іра не та людина, яка повинна була це почути. Тепер усе село про нас балакає, а вона ще й від себе додасть барв, але мені усе одно.
Свекруха просить мене простити мамі, говорить, що я подаю поганий приклад дітям нашим. От тільки я вважаю, що приклад якраз наглядний і дуже хороший. Нехай бачать і знають, що за кожну дію у майбутньому доведеться відповідати. Моя мама отримала саме те, що вкладала в мене.
Ну хіба ж я не права?
05,10,2023
Головна картинка ілюстративна.
