Мій дідусь Василь все життя бабусі докоряв за якогось канадця. Бувало, що то було жартома чи в сварці, але це слово «канадієць» я чула з малку.
– Василю, ти чого отак прибив дошки на кучу? Ти рук не маєш, – свариться бабуся.
– Нехай тобі «канадієць» краще приб’є!, – огризався дід.
Коли я була малою, то недуже тим переймалася, але, коли виросла, то якось спитала маму в чому тут річ.
Я вже розуміла, що мова про якогось чоловіка, до якого дідусь ревнував бабусю, але чому саме канадець, якщо бабуся й в обласний центр за все життя не виїздила?
– Я тобі розкажу, але, щоб ти бабусі ні слова!, – сказала мама.
Мама була в бабусі за невістку, тому переживала аби бабуся не дізналася від кого це пішло.
Це було під час Другої Світової і бабуся Ганя любилася з одним хлопцем, якого звали Іван. Та так любилися.
Що вже й до весілля йшло, але пішов той хлопець добровольцем. Гануся плакала, але що було зробити?
– Нам треба Україну будувати, – казав він, – Коли краще, як не зараз?
Спочатку якісь звістки від нього надходили, але потім перестали.
Зрозуміла Ганна, що вже нема коханого.
Минув рік, але й далі нічого не було чути.
Минув другий і вже почали її батьки хвилюватися, що всіх беруть заміж, а як до неї дійде черга, то хлопці скінчаться.
Але Ганна вперлася і все. Що мати не просила, що не голосила – ні, каже, не буду і не піду.
А дідусь бабусю любив давно та вирішив до неї знайти підхід.
Працюють в полі – то він коло неї та їй допомагає, додому йдуть – то допомагає щось нести, пораються вони на городі – то прийде допоможе сіно скидати, коли хмара лізе чи мішки погрузити.
І все так без натяку, що люблю і давай женитися.
Є та й є. І так Ганна до того звикла, що, коли Василя на Схід працювати в шахту, то почала вона сумувати за ним.
Чи то дід такий був мудрий, чи сама доля так склалася, але як тільки він відбув там свій термін і заробив грошей, то вернувся і пішов до Ганни свататися.
Звичайно, що та сказала «так».
І почали вони жити та наживати добра. Як нема – через років десять приходить Ганні лист з самої Канади.
Як його пропустили – не відомо. Багато слів було замальовано, але основне було зрозуміло – лист від Івана!
За поштаркою мало не пів села бігло, бо ж які марки та лист аж із Канади!
Взяла Ганна того листа та й розплакалася. Іван писав, що живий і має там родину, але сумує за рідним краєм і згадує її.
Але далі Ганна того листа кинула в піч і спалила. Декілька днів сама не своя ходила, так само, як і Василь, який вже все знав в деталях, а, може, й більше, бо люди ж ще й придумають.
Далі вони зажили так, як і до цього, бо в самих вже було двійко діток. Але дід залишати минуле в минулому не хотів і час від часу бабі штрикав отим «канадійцем».
– Які твої літа, Василю, – говорила на те бабуся, – А розум як в дитини! Я тобі кажу діло зроби, а він мені муку меле!
І от ще одна новина на село – їде Іван з Канади до родини в Україну! А то ж дев’яності – ні смачної їжі, нічого доброго! Там пів села збиралося на харчі аби вразити гостя з далекої країни, кухарки смажили і пекли, а люди мало не билися аби бути запрошеними до гостини, бо ж не так часто такі люди приїжджають!
Запросили й бабцю Ганну.
Фото ілюстративне.
