Ми з чоловіком познайомилися в сорок років, коли вже втратили надію на щастя і прожили разом десять років, коли я почала переконуватися, що стара приказка про сивину та ребро чомусь справджується.
Я вже була заміжня, але чоловік не пройшов перевірку випробуваннями. У нас ніяк не виходило завести дитину, після кожної спроби я втрачала часточку своєї душі, а він й далі хотів бачити перед собою усміхнену Інну, яка обніме, поцілує й нагодує, послухає про всі проблеми та втішить.
Коли ж підтримка потрібна була мені, то я отримала тільки докори:
– Що з тобою сталося? Не з цією жінкою я одружувався!
Я й справді вже не була тією жінкою, я була випалена, як всередині, так і зовні.
Він пішов, а я замість того аби з полегшенням зітхнути, все чекала, коли він повернеться, бігом помчала приводити себе до ладу.
Знаєте, як небіжчиків малюють? То отак я себе зверху примарафатила і чекала на повернення Руслана.
Слава богу, що він не вернувся, бо я б не знаю, якби я жила далі.
Минали роки, я то намагалася негайно знайти чоловіка, то навпаки, завела собаку і тихій радості проводила свій час.
Несподівано я зустріла Миколу на прогулянці з Томиком.
Так, наче була розмова ні про що – чим годуєте, які щеплення брали, де є місце для вигулу собак?
А далі закрутилося і завертілося – і вже ми разом десять років в любові та повазі.
Ніколи не думала, що так приємно жити з чоловіком – чекати його з вечерею, дивитися разом фільм, гуляти і просто мовчати…
Микола був холостяком і знав, що я бездітна, але він ні словом, ні ділом зі всі ці роки не дорікнув мені.
І ось сталося. Пізні приходи додому, довгі відрядження і нарешті в його речах я знайшла милий ланцюжок, такі носять, хіба, юні особи.
Я була в розпачі. Отак живеш з людиною і зовсім її не знаєш? Що взагалі з цими стосунками? Якщо всі зводяться до одного, то навіщо дано таке почуття, як любов?
Просто якась насмішка долі.
Я не хотіла починати цю розмову, не хотіла ще раз все це переживати, збирати себе докупи довгі роки… Не хотіла й ділити його з іншою.
А ще – надіялася, що то все мої вигадки і та прикраса мені.
Так, я не наважилася на розмову і все визначив випадок – Томик на прогулянці потягнув носом і погнав в одну сторону, вирвавши з рук повідок.
Я за собакою і тут побачила Колю з дівчиною дуже юною.
Я стояла як вкопана, поки Томик лизав руки Колі і дівчині. Коля оглянувся і побачив в моєму погляді все.
– Інно! Ти не так все зрозуміла! Це моя донька!, – майже закричав він.
Виявилося, що мати дівчини не сказала йому про свій стан, а тепер, коли дитині вже треба дати освіту, то й сказала, що її батько – це Микола.
Я шукала якісь Колині риси в цій дівчинці, хіба його ніс і то під питанням. Я не хотіла йому нічого казати, що то може бути й не його дитина.
Вирішила, що раз таке діло, то треба й додому запросити.
– Я не знав, як ти до цього поставишся, бо ж це якби мої проблеми. У нас все налагоджено та добре, – казав він.
– А де вона живе?, – питаю його я.
– Та я їй знімаю квартиру поки йдуть вступні екзамени. Й з одягу щось купую. Я ж їх тато, – почав виправдовуватися чоловік.
– Дивися, раз таке діло, то хай живе з нами, а там буде видно чи в гуртожиток піде чи у нас буде, – сказала я, бо не знала чи вживуся з цією дитиною, тим більше, якщо ще не його?
Але час показав, що Віта просто копія Миколи в поведінці і в якихось таких дрібницях, як от стенання плечима чи кулінарні уподобання.
Згодом, ми познайомилися і з мамою Віти, жінка була одружена і було видно, що не дуже щасливо. А те, що донька живе з батьком, їй полегшувало не лише фінансовий, але й моральний стан.
Отак я несподівано стала майже мамою.
І перестала вірити в прикмети.
Фото Ярослава Романюка.
